Вкінці згадаю і про жида Давидова Зельма-Ароновича, лікаря, що попав у нашу камеру з більшого провінціонального міста, мабуть Саратова. Закидали йому теж націоналізм і якесь шкідництво. Той Давидов, як людина, був мало симпатичний, та цим не можна пояснити собі просто ворожого ставлення до нього всіх вязнів, яке видно було при всяких нагодах кожного дня. Діяло тут безперечно расове упередження, чи таки ненависть до жидів, хоч большевицька влада за такі прояви карала дуже строго. На прикладі згаданого Давидова та на відношенні вязнів до інших арештованих жидів я переконався наглядно, що в царстві Сталіна процвітає широко не тільки російський шовінізм, який викликує з природи речей подібні відрухи серед усіх поневолених народів у Совєтському Союзі, але навіть расове упередження та зокрема ненависть до жидів.
Про ці справи матиму ще нагоду поговорити ширше в дальших розділах моїх споминів.
ПЕРШІ ПЕРЕСЛУХУВАННЯ
НКВД — страшна машина. — Як ведуть до слідчого на Лубянці. — Контрольний пункт. — Мій перший слідчий і що його найбільше цікавило. — Що я пережив при повороті до камери. — Дальші переслухування і деякі цікаві моменти. — Д-р Юліян Олесницький теж на Лубянці. — Моя втрата.
Вже в перших днях мого побуту на Лубянці, прислухуючись розмовам вязнів у камері, я зрозумів, що при допитах, які мене чекають, не треба боятися та не звертати уваги на те. коли слідчий буде запевняти, що НКВД знає все і на все має докази. Бо НКВД рідко якінебудь докази має і щойно у слідстві старається всякими штуками видобути з вязня признання до якоїсь вини. Далі я вичув, що в СССР не треба взагалі нічому вірити, бо там ніхто й ніколи правди не говорить: в СССР, казали мені, панує така забріханість, і то однаково у верхах та в низах, що ніхто й ніколи не може сказати, де кінчається правда і де зачинається брехня. Вкінці я почув, що хто попався в руки НКВД, той не може рахувати на нікого й на ніщо. Кожний вязень у слідстві борониться, як може і вміє, але коли НКВД забажає, то й найневинніша людина прийме на себе вину за всякі злочини, навіть такі, які їй ніколи й не снилися, і підпише все, що їй подиктує енкаведист-слідчий. Такі поняття, як право, справедливість, не кажучи вже про гуманність, у словнику большевицьких слідчих не існують.
Бо ж вони, оті слідчі, ніякі правники і ніяких правничих наук ніколи не вчилися. Це насамперед добрі й випробувані партійці, яких вибирають і стягають на вишкіл з усіх усюдів, даючи їм змогу попрактикувати кілька місяців під рукою та під доглядом вже вправлених старших слідчих. Після того кажуть їм вести слідство самим і вони зачинають плавати та «заслуговуватися» перед своїм вищим начальством. І за якийсь час одні з тих молодих слідчих авансують вище, здобувають карієру, високу платню й різні нагороди та відзнаки, а інші — що буває теж не рідко — на чомусь «посовгнуться» і ломлять собі карк та гинуть так само в концентраційних таборах чи в підвалах тюрем, як ті нещасні вязні, їх недавні жертви, що їх вони своїми слідчими методами примусили признатися до якогось злочину. Бо НКВД — то страшна машина, і методи його праці важко збагнути навіть людям, що живуть під його постійною опікою вже понад тридцять літ. А що ж казати про людей, що жили поза безпосереднім засягом страшної влади НКВД і попали, як ось я, в його руки?!
Всі ті інформації, що їх я встиг зібрати від співвязнів, не були для мене зовсім нові, бо про слідчі методи НКВД я чигав неодно вже передтим, а дещо чув таки від осіб, що мали щастя вийти живими з його рук. Але тут я почув неодно вже безпосередньо від таких людей, що мали довгі місяці слідства за собою і вже дещо перейшли. Тому їх оповідань я слухав дуже уважно і те, що я почув від них, мав незабаром нагоду провірити на собі.
1. листопада 1939 р. прибув у камеру ч. 29. сторож-чекіст і спитав притишеним голосом: «Хто тут на букву Н?» Я виступив і назвав своє прізвище. Тоді він далі: «Ваші ініціяли?» Я відповів: І. К., себто Іван Кузьмич. (В СССР, подібно, як то було і в царській Росії, кожна людина має не тільки прізвище й імя, але обовязково ще й додаток по батькові: Іванович Павлович, Степанович — з наголосом на третім складі ззаду). Нкаведист, поглянувши на карточку, сказав: «Собірайтєсь на допрос!» і вийшов. Не було що збиратись, я тільки поправив на собі маринарку (блюзку) і за хвилину мене викликали з камери. Зараз за дверми казали мені скласти руки взад і два сильні сторожі-чекісти вхопили мене з обох сторін за рамена та стали вести цілим лябіринтом коридорів до слідчого. Той похід, коли людину ведуть два чекісти лриспішеним кроком серел могильної тиші великого будинку, виглядає досить дивно і навіть несамовито. Попереду перед вами спалахують щораз-то якісь контрольні світла-лямпи, що очевидно сигналізують таким робом наближення арештанта. Не зважаючи на це, на кожному закруті коридору один з поводатарів вас залишає і підбігає 2-3 кроки наперед та дивиться, чи дальша дорога вільна, і щойно потім вас ведуть далі. По дорозі прийшлось нам їхати віндою кілька поверхів вгору, а потім знову похід коридорами. В одному місці треба було перейти контрольний пункт, де дижурний при маленькому столику по середині коридору вписував з карточки, що її мав один з поводатарів, моє імя та прізвище і докладний час до великої книги і сказав це мені підписати. З поворотом від слідчого до камери та сама процедура, при чому той дижурний по дорозі вписував знову точно час мого повороту (годину з мінутами), що я мусів теж підписати.