СВЯТИЙ ВЕЧІР НА ЛУБЯНЦІ
Де у важких хвилинах шукає рятунку людина? — 3 розмов на релігійні теми. — Чому в СССР скасували статистику з 1937 року? — Які цілі має організація комсомолу? — 3 трагедії одної учительки. — За що судили т. зв. «євангелистів». — Передсвяточні настрої. — В дні 6. січня 1940 р. — Святий Вечір у камері ч. 29.
Зима 1939-40 року була гостра. В холоді проводили вязні Лубянки дні і ночі, холодно й важко було на душі. Мучили всякі думки. Чорна розпука опановувала все єство неодного вязня.
А в камері ч. 29? Як до нашої камери із заґратованим і майже повністю зашальованим бляхою вікном не доходив ніколи хочби найменший промінчик сонця, так і ми, здавалося, не мали майже ніякого промінчика надії на визволення. Страшна ізоляція, без ніякої вістки з рідного краю чи зі світу, та всякі страхітливі оповідання співвязнів про такі недавні ще часи Єжовщини робили своє.
В таких важких хвилинах людина шукає мимоволі якоїсь потіхи, помочі, її думки звертаються за рятунком до Вищої, Надприродної Сили, до Абсолюту, до Бога. Чи кожна людина в нещасті шукає рятунку для себе у Надприродної Сили, у Бога? Про це важко мені сказати напевно. Але з того досвіду, що його я набув на Лубянці, виходило б, що навіть т. зв. атеїсти, навіть явні безбожники, виховані в такому дусі довголітньою пропагандою большевицької партії, в деяких хвилинах «заломлювалися». Бо, чуючи безпомічність та майже безвиглядність свого положення, вони шукали — може неясно і не вповні свідомо — якоїсь опори, якогось рятунку кінець кінців там само, де й люди віруючі — у Бога-Творця. Це можна було помітити доволі виразно особливо в тих днях, що попереджали найбільше свято християнського світу — Різдво Спасителя.
Властиво на чисто релігійні теми говорили ми в камері мало. Але з усього було видно, що моїх товаришів недолі ці справи живо цікавили, бо вони розпитували мене багато про релігійні й віроісповідні відносини на західноукраїнських землях, у Польщі та в інших державах Европи. Цікавила їх особливо роля й впливи у світі Апостольської Столиці, про що міг я їм оповісти неодно таке, чого вони до того часу не знали. Я помічав виразно, що серед вязнів нашої камери нема й тіні якоїсь ненависти до католицького Риму та до Голови Католицької Церкви, хоч таку ненависть впоювала в них совєтьска влада від першого дня свого кривавого панування.
А вже найменше говорили ми про положення Церкви в СССР. Я почув тільки (що не було для мене зрештою ніякою тайною), що всі церковні організації і всі віровизнання в СССР розгромлені цілковито, і влада толерує ще до якогось часу тільки кілька православних церков у Москві та по 1-2 церкви по більших містах. До тих церков з’їздяться на такі свята, як Різдво чи Великдень, тисячі вірних навіть з глибокої провінції, а в такій напр. Москві від людського натовпу біля тих кількох церков припиняється тоді всякий рух, навіть трамвайний, також на сумежних вулицях. В такі свята стає безрадна навіть міліція. А прикладом цинічно-ворожого ставлення влади до Церкви й духовенства був факт, про який я чув дещо пізніше від кількох співвязнів: що в одній з камер Лубянки тримають на наругу трьох «служителів культів» одночасно: священика православного, католицького і жидівського рабіна, над якими постійно збиткуються.