Після того мене залишили були на якийсь час у спокою і викликали «на допрос» щойно по кількох тижнях. Цим разом я попав до слідчого невеличкого росту, що його прізвище було Євтєхов. Він причіпився до мене, що я подав йому характеристику останнього посадника міста Львова д-ра Островського, про побут якого у львівській тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького (в одній камері з през. Костем Левицьким) я згадував уже в одному перших розділів цих споминів. Було ясно, що й д-р Островський тут. Коли я заявив, що особисто д-ра Островського зовсім не знаю Євтєхов не міг вийти з дива:
— Як то може бути, щоб редактор «Діла» та не знав президента міста Львова!? Ніколи в це не повірю! І ніхто вам не повірить!
Коли ж я сказав, що між нами не тільки не було нічого спільного, але що ми стояли від себе дуже далеко, бо Островський належав до правлячої польської верхівки у Львові, а ми, «Діло», поборювали ту верхівку і вели послідовно опозиційну політику супроти польськоі влади, Євтєхов сказав глибокоумно:
— Як то ви стояли від себе дуже далеко? То так далеко у Львові з Ринку ч. 10 (де в домі Просвіти містилася редакція «Діла») до ратуша в ринку? Кілько ж то кроків віддалі вас ділило?
Я заявив, що не в кроках діло, а в національно-політичній площині, бо ж ми належали до двох окремих, ворожих собі світів. На це Євтєхов:
— Не крутіть, але признавайтесь мені тут зараз, що ви знаєте про посадника Островського. І подайте точно тут на папері (що його мені він підсунув), на які теми він писав у вашому «Ділі» та евентуально якого псевдоніму він уживав.
Такі слова мене просто роззброїли. Хотілося сміятись до очей слідчому, але треба було над собою панувати. Я тільки заявив спокійно, що у нас таке не практикувалося, щоб поляк писав в українськім часописі, хочби й під псевдонімом, чи українець у часописі польськім. Тим більше не міг писати в «Ділі» президент міста Островський, де українці й поляки жили наче на вулькані. І як міг би він писати у ворожім до нього та до польської управи м. Львова «Ділі»?
Не знаю, чи я цими аргументами переконав Євтєхова. Кінець-кінців він вдоволився загальною характеристикою не д-ра Островського як посадника, а характеристикою політики польської шовіністичної управи Львова супроти українського та жидівського населення міста, що була, можна сміло сказати, завжди ворожа. Та політика мала заєдно на оці одно: вести послідовно польонізацію непольськогг населення та будувати за магістратські фонди такі польські станиці, як костели, захоронки, захисти, «Доми Людові», сокільські доми і т. д. Характеризуючи ту ворожу політику польської управи Львова спеціяльно супроти українців, я покликався м. ін. на голосну свого часу заяву провідника польських соціялістів Гната Дашинського, який ствердив, що всі польські культурні й цивілізаційні досягнення у Львові та в цілому нашому краю треба завдячувати грошам українських податників.
Був я ще раз, вже останній, на переслуханні у Сіґова, в якого застав якогось невідомого мені слідчого, що до нашої розмови мішався мало. Сіґов питав мене про якісь зовсім несуттєві справи, а нараз звернувся до мене з таким запитом:
— А скажіть мені, яка у вас стаття? (Себто який параграф карного закону, на основі якого мене арештували і тримали у слідстві?).
Коли я відповів: не знаю, він поставив своє питання трохи інакше:
— Яку статтю дали вам у Львові? Чейже якусь статтю у Львові вам мусіли дати («прєдявити»)?
На це я сказав, що за час мого 4-тижневого побуту у львівській тюрмі мені ніякої статті не «предявили» і так без статті вислали в Москву. І в Москві ніякої статті, себто якогось конкретного обвинувачення, мені досі не подали. Почувши цю мою заяву, обидва слідчі перекинулись очима. Я бачив на їх обличчях виразне здивування. Видно, що такі випадки були на Лубянці рідкістю.
Пізніше чув я подібні запити від чергових слідчих ще кілька разів. І вичитував у їх очах завжди здивування, що мають під слідством вязня без статті. Таким вязнем без статті залишився я до кінця мого побуту на Лубянці.
В КАМЕРІ Ч. 14.
Як живуть робітники в московській пекарні ім. Сталіна. — Чи можна в совєтській тюрмі вести голодівку? — Дещо про абхазців та їх долю. — Діти на Лубянці. — Русотяпи не переводяться і в тюрмі. — За кілька метрів житлової площі! — Зустріч з троцькістом. — Нарешті свідомий українець!
При кінці березня 1940 р. перекинули мене з камери ч. 29 до камери ч. 14, в якій я перебув до 1. липня того ж року. В цій камері пізнав я кількох цікавих вязнів і про них скажу тепер кілька слів.
Найбільше вбився мені в память високий рослий бльондин Ґолишев Іван Фйодорич, молодий робітник з великої московської пекарні ім. Сталіна, що то з неї попав був для червоної армії на фінському фронті хліб зі склом. Той Г'олишев походив з одного села під Москвою, був жонатий, відбув військову службу і перебув щасливо фінську кампанію. Робітники згаданої пекарні в числі до 600 жили (також жонаті з родинами) у старих бараках поруч пекарні і працювали на три зміни, бо праця йшла там повних 24 години на добу. Умовини життя тих робітників у переповнених докраю бараках були жахливі: кожний з них мав право користуватися ліжком чи радше причою, що були розташовані попід стіни двома поверхами, тільки 8 годин, не більше. По упливі 8 годин мусів робітник вставати і робити місце тому, що приходив з праці; по дальших 8 годинах повторювалося знову те саме — і так у безконечність. Розуміється, що в таких умовинах годі було думати про зберігання хочби найпримітивніших санітарно-гігієнічних засад, тому не диво, що в кожному бараку випари людського тіла, гнилизна з різних харчових відпадків і всякий бруд мішалися з собою так, що хто ввійшов до бараку з вулиці, попадав не то в найбруднішу у світі лазню, не то в якесь царство зачумлених, і мав єдине бажання: якнайшвидше звідти видістатися.