Про те, що мешканці тих бараків терпіли багато від різних насікомих, передовсім ночами від блощиць, не треба й згадувати. І так мучилось там до 600 робітників. А що — як сказано — в тих бараках жило й багато родин, які старалися захопити для себе бодай якийсь куток, що їм не завжди вдавалося, то все їх родинне життя, отже й найінтимніші сцени, проходили на очах інших співмешканців. На цьому терпіла — та ще й як! — прилюдна мораль, процвітало. безстидство і явна розпуста. Та це нікого ні з начальства пекарні ні з органів влади не боліло, і ніхто на це не реагував, хоч такий стан тягнувся цілими роками.
І цікаве явище. Коли Ґолишев оповідав у камері про життя й відносини в тих бараках, що були складовою частиною пекарні ім. Сталіна і підлягали її начальству, то це не робило на інших вязнів найменшого вражіння. На мій запит, як то так спокійно вони це сприймають, я почув від них, що по інших фабриках і заводах робітники живуть ще гірше, бо нерідко по дві родини з численними дітьми в нужденній, тісній, вогкій кімнаті, або й у землянці. Тут же як не як, а пекарня ім. Сталіна, в якій робітники були, мовляв, упривілейовані…
Той пекарняний робітник Голишев звернув на себе загальну увагу одним вичином: це був єдиний вязень за ввесь час мого побуту на Лубянці, що пробував прискорити слідство у своїй справі голодівкою. Властиво, не голодівкою, а неприймованням харчів, бо такий засіб оборони вязня в «державі робітників і селян» як голодівка, вважається діянням проти держави, контреволюцією. Тому, коли Ґолишев не міг добитися ніяк переслухання у прокурора, до якого багато разів просився, і приступив до голодівки, не приймаючи харчів, він на всі запити членів тюремної управи, які всяко хотіли або зломити його поставу, або видобути з нього заяву, що він приступив до голодівки, відповідав виразно одно: Я не управляю голодівки, я стримуюсь від їди до часу, поки мене не покличуть до прокурора. І так Ґолишев не приймав харчів повних 4 доби, але до прокурора його таки не покликали. Вся камера слідкувала з великим зацікавленням, що з цього вийде. Вкінці пятого дня, коли ніякі намови й переконування членів тюремної управи і покликаного до помочі лікарського помічника нічого не помогли, забрали обезсиленого Ґолишева з камери на ношах і за якої півгодини принесли назад на ношах. Показалося, що на ньому провели процедуру штучного накормлення. Коли Ґолишев прийшов трохи до себе, оповів нам докладно про всю ту процедуру, проти якої він боронився, як міг, домагаючись одного — допущення до прокурора. Не поміг ніякий спротив: його звязали і таки штучно нагодували. Все відбулося серед таких обставин, що він, не добившись таки переслухання у прокурора, де думав доказати свою повну невинність і непричасність до того скла у хлібі з їх пекарні, не продовжив уже більше голодівки і відраджував потім кожному братися за цей засіб оборони своїх прав на Лубянці.
Другий цікавий вязень, що перебував короткий час у камері ч. 14, був молоденький, всього 15-річний красунь Лакоба з Грузії, з войовничого гірського племени абхазців. Його батько був провідником всіх абхазців, що їх нараховувано тоді коло 250. 000, і поклав величезні заслуги для закріплення совєтської влади в Грузії. Як тому, що поміг червоній владі покорити гордих абхазців, батькові молодого Лакоби ставили ще за життя памятники і він займав у краю найвищі почесті. З ним приятелював сам Берія, який гостював нераз у їх домі. Але прийшли часи кровавої єжовщини, і Лакобу заарештували та незабаром і розстріляли, як «потворного націоналіста» і «злющого ворога народу». Розуміється, що памятники його зрівняно з землею. Та вірні абхазці стали сходитися на могилу Лакоби з усіх усюдів наче на прощу. І тоді совєтська влада викопала його трупа та спрятала так, що й найбистріше абхазське око не могло побачити, де його поділи. А разом з тим заарештовано і всю рідню Лакоби: його дружину-лікарку і двоє дітей, нашого красуня і його молодшу сестричку. Спершу сиділи вони в Грузії, а згодом дітей перевезено Чорним Морем в Україну, де молодого Лакобу приміщено в дитячому садку в містечку Літині коло Вінниці, а сестру десь також у тій околиці. Там молодий абхазець перебував більше року і навчився трохи по українськи та деклямував мені між іншим Франкових «Каменярів». Оповідав він мені багато про тамошні чудові сади і про те, як то він разом з іншими підлітками з садка закрадався до замкненого римо-кат. костела в Літині, вилазив по повалених сходах як кіт на хори і пробував грати на органі. Що сталося з його мамою, хлопчина не вмів сказати. Останній раз бачив її ще в тюрмі в Грузії, коли її виведено з камери на тюремне подвіря, але не міг їй дати навіть знаку про себе. І скільки разів той хлопчина згадував свою маму, стільки разів прикушував уста, щоб не заплакати.