Але поруч антисемітизму процвітає в царстві Сталіна з неменшою силою також нескривана нехіть, а то й явна ворожість до всіх національних не-російських рухів, з чим зовсім не скриваються представники пануючої російської нації, як інтелігенти, так і звичайні робітники чи колгоспники. За довгі місяці свого побуту на Лубянці наговорився я з вязнями і почув також від слідчих немало цікавого на ці теми, і коли ще все таки вичував у них деякий респект перед великим українським народом, то супроти інших, таких численних менших народів у СССР пробивалось у багатьох з моїх співрозмовців або явне призирство й погорда, або бодай легковаження і нехіть.
Російський націоналізм і великодержавний імперіялізм часто розпирали їх так, що по недовгому часі мені стало зовсім ясно, що серед таких загально пануючих тенденцій і настроїв властиво не було й нема там місця на ніякі власні змагання та на питомі культурні цінності інших, неросійських народів. З ославленого «інтернаціоналізму», що ним у початках російської революції большевицькі агітатори так сильно туманили і своїх і чужих, не залишилось по-правді нічого. За ввесь час мого побуту на Лубянці я почув тільки раз від одного слідчого такі дивні слова: «Не забувайте, що ми також інтернаціоналісти!» Але, сказавши це «також», він сам зніяковів і опустив очі, бо почував, що сказав явну неправду.
На те, як безшабашно й розперезано проявляв себе російський націоналізм серед вязнів, я міг би навести багато прикладів. Поминаю спроби декого з них (на диво, навіть таких, що ніколи в Україні не були та нашої мови не знали) робити собі насмішки з української мови в роді «самопер попер», або й деяких вульгарностей. Такі спроби ломив я в зародку, при чому ті типи, що підходили до мене з такими чи іншими явно провокаційними зачіпками або запитами, діставали звичайно таку відправу, що їм на другий раз відхочувалось зачинати розмову на ці теми.
Але кілько то я наслухався на Лубянці розмов, висновки яких зводилися до таких питань: І нащо то людям здалися оті різні мови тих різних народів у Совєтськім Союзі? І куди вони з ними заїдуть? І пощо то, мовляв, учити дітей по школах отих різних мов, коли жадна з них не дорівнює ні багатством слів і форм, ні красою і величчю, ні талантами письменників і літературною продукцією великій мові великого російського народу?!
Це говорилося ніби про мови менших, дрібніших народів, але кожний з розмовців мав безперечно на думці в першу чергу українську мову. Взагалі всі мови народів Совєтського Союзу, за вийнятком одної російської мови, були, на думку тих людців, чимсь нижчим, біднішим, слабше розвиненим і — непотрібним. Будуччину мала перед собою тільки і єдино російська мова. Всі інші треба було терпіти до якогось часу, і то більше в домашнім вжитку.
Коли я спитав одного разу вязня, що походив з міста Казані, столиці татарської республіки, якою мовою викладають у тамошньому т. зв. татарському університеті, то він відповів просто й без обиняків: А якою ж мали б викладати? Очевидно, що російською. Вистане, що там викладають і татарську мову як предмет. А потім додав: А ви може гадаєте, що в Україні воно інакше? І там, і в кожній іншій національній республіці викладають у високих школах майже всі предмети російською мовою, бо тільки повне знання й опанування російської мови у всіх її нюансах може забезпечити абсольвентам високих шкіл можливість найти потрібну працю за своїм фахом у цілім розлогім Совєтськім Союзі — від моря Балтійського і Чорного по Владивосток. І тільки з тою мовою вони будуть почуватися всюди добре. І закінчив фразою, що її я вже чув кілька разів:
— І нащо їм здались оті різні мови? Вистане вповні, коли навчаться читати й писати в матерній мові у початковій школі!
Те саме висловив вязень Зєлєнков, який був директором велетенського совхозу (совєтського господарства) на Сибірі, що повстало зі злуки багатьох більших та менших приватних господарств і розтягалось на цілі десятки кілометрів. Він оповідав одного разу, що в совхозі під його наглядом і проводом працювали цілі сотні людей з України і співали нераз гарні українські пісні. Коли ж я спитав його, чи мають ті люди для своїх дітей українську школу, він сказав, як видно було, з глибоким переконанням: