З цих вязнів замітний був передовсім інженер-винахідник Мясоедов, що, хоч зовсім зрусифікований, почував свою приналежність до народу мордва. (Мордва, мордвини — це східно-фінське племя, згадуване ще в наших літописах. По статистиці з 1926 р. було всіх мордвин 1, 340. 000 і живуть вони над середущою Волгою. Діляться на кілька племен, з яких каратаї отатарились, а герюхани обмосковились). Мясоедов був під слідством уже довгі місяці; за що, ми в камері не знали. Одного разу, вернувшись зі слідства, заповів він, що дістане дозвіл писати тут, у тюрмі, наукову працю. І справді вже з найближчого дня його стали викликати в означених годинах до «боксу», де він діставав чорнило й напір і писав свою працю. Перед поворотом до камери він мусів віддати картки записані й чисті, з яких мусів докладно вирахуватися, після чого у нього переводили докладну ревізію щоб, бува, не забрав зі собою до камери кусника білого паперу.
Другим вязнем, що його я запамятав, був згаданий вже мною в попереднім розділі директор величезного совхозу на Сибірі Зєлєнков. Це була людина мало привітна і, що найцікавіше, сліпо віддана режимові. З усіх вязнів, що з ними прийшлось мені зустрітись у різних камерах Лубянки, він був мабуть єдиний, що старався виправдати все, що на адресу совєтського режиму падало з уст нещасних запроторених. Памятаю добре, що коли одного разу пішла в камері балачка про те, скільки людей перебувало тоді в концентраційних таборах СССР, і вязні подавали цифру каторжан від 8 до 12 міліонів, то Зєлєнков уперто твердив, що цифра засуджених на примусову працю в таборах сягає найвище 3 міліонів.
Звертав ще на себе увагу вязень Попов Василь Іванович, колишній кочегар, а тепер інженер, що закінчив свої студії в так званім роб-факу (робітничім факультеті). Колись він плавав безжурно кораблем як кочегар по Волзі і чувся коли не щасливим, то все таки назагал вдоволеним. Але звернули на нього увагу партійці і вислали вчитися до робфаку, по закінченні якого Попов став інженером. Та не довго тішився Попов своїм новим становищем інженера. йому причіпили латку якогось «шкідництва» чи чогось подібного і, не зважаючи на. безсумнівне пролетарське походження, посадили на Лубянці. Ще один доказ, що ні «пролетарське походження», ні вірна й віддана праця для режиму не є ніякою забезиекою перед усякими незбагненими «ходами» НКВД.
В камері ч. 13. застав я теж лікаря-підполковника польської армії Табідзе, що попав після розвалу Польщі у вересні 1939 р. в руки червоної армії десь на Волині разом зі своїм молоденьким сином, поручником чи підпоручиком польської армії. Вони обидва були спершу в котромусь із совєтських таборів для польських полонених старшин і звідти забрали, розлучивши з сином, Табідзе-батька на Лубянку. Причина була мабуть та, що Табідзе був уроженцем Грузії і, оженившись у 1918 р. з полькою, замешкав у Польщі, прийняв польське громадянство та став військовим лікарем. Як можна було здогадуватися, Табідзе переслухували менше про відносини в польській армії, зате багато про грузинську еміграцію в Польщі та її організації, чим НКВД сильно цікавилось.
В цій же камері пізнав я ще молодого високого грузина Мочеворіяні, що любив палко свій нарід, як зрештою всі грузини, та виявляв не тільки високу національну свідомість, але й національну гордість. За що запроторили його на Лубянку, ми в камері не знали.
Але найцікавішим вязнем у камері ч. 13. був колишній редактор «Ленінградської Правди» Левітт (?), високоінтелігентний жид, що побув з нами всього кілька тижнів, після чого його кудись забрали. Привезли його до нас з ленінградської тюрми, де він просидів уже довгі-довгі місяці. Хоч був ще досить молодий (мав тоді 37 років), виглядав бодай на 50, тим більше, що носив довжезну бороду. На превелике згіршення Зєлєнкова, він розповідав нам усім досить отверто і сміливо різні пікантні історії з підсоветського життя, зокрема про те, що діялося в Ленінграді після вбивства Кірова в 1934 р. Не скривав і того, що після стільки всяких «чисток» виарештовано тоді ж у Ленінграді ще тисячі невинних людей, а десятки, а то й сотні тисяч вивезено звідти далеко на схід або на північ. Так совєтська влада використала це таємниче убивство, щоб розправитись не тільки зі своїми противниками, але й із т. зв. «потенціяльними ворогами», в їх числі навіть з тими, що служили колись у панів (колишні лакеї, покоївки і т. д.). Факт виарештування в Ленінграді після убивства Кірова кількох сотень тисяч його мешканців впродовж кількох місяців підтверджували пізніше й інші вязні.