Сьогодні мені важко описаги свій душевний настрій після повороту від слідчих назад до камери. Я представляв собі, що мене викличуть як не в найближчих днях, то напевно в найближчих тижнях і, повідомивши про звільнення, дозволять вернутись до Львова. З такими думками я рано будився, ними жив увесь день і з ними клався спати. Кілька днів не бралось навіть читання книжок.
І так минали знову дні за днями, тижні за тижнями, а мене ні разу не викликували ні до моїх нових слідчих, ні до інших. Нарешті одного дня, коли минули знову слизько два місяці, мене привели ще раз перед Зайцева і Кудрю. Зайцев спитав мене «Как себя чувствуете», доставив якийсь дрібний запит і по кількох хвилинах вийшов. Тоді Кудря вийняв з шухляди стола невеличку книжечку, що — як виявилось — була збіркою оповідань нібито з життя Тараса Шевченка. Він спинився на одному з них і став голосно читати. Це було оповідання про те, як то Шевченко стрінув у своєму житті одного бідного жида, як з ним заприязнився і якими другами вони були собі до кінця життя. Це була найзвичайніша большевицька агітка, що їх совєтські письменники пишуть на замовлення масово. Прочитавши це «оповідання», Кудря глянув на мене допитливо і спитав, як воно мені подобалось. Я витримав його погляд і сказав спокійно, з переконанням у голосі:
— Дуже цікаве і гарно написане. Але про таку подію в житті Шевченка я не читав досі ніде.
Кудря глянув на мене знову допитливо і відпустив мене назад до камери, не сказавши ні слова. Більше в житті ні Кудрі, ні Зайцева я не бачив.
В ДОВГИХ, СІРИХ МІСЯЦЯХ
Коли в камері абсолютно нічого не діється.
— Чого хотів від мене слідчий-буковинець? — Що я писав у своїх «заявлєніях» і яка була процедура їх писання. — Країна, в якій нема гіередавнення кари. — «Радше сто невинних засудити, як звільнити одного винного». — Що таке збірна відповідальність. — Жорстокі кари за «аварії». — Кілька слів про страхіття Єжовщини. — Від молдавана аж до фина всі благоденствують…
І знову почалися довгі, сірі, невеселі дні, подібні один до одного, як дві каплини води. В нашій камері абсолютно нічого не діялось і не було ніяких новин зі світу від довгих місяців: ніхто з мешканців камери не відходив, і ніхто не з’являвся на його місце, то звідки ми могли мати якінебудь новини?
Дуже рідко, пересічно раз на 6 тижнів, викликали мене до невідомих мені слідчих на «допрос», які, поставивши кілька питань, що не мали звичайно нічого спільного з моєю справою, відпускали мене назад до камери. Одним з тих слідчих був якийсь буковинець, що я пізнав виразно по його вимові, з сухим, безкровним, безобличним лицем. Він питав мене, чи я знаю шевця Завадку з Богданівки (передмістя Львова). Коли я заперечив, він сказав з досадою в голосі:
— Та певно. Ви знали тільки великих панів: Костя Левицького, Дмитра Левицького, Целевича та їм подібних.
На це я замітив, що вичислених ним громадян дійсно добре знаю, а на Богданівку ніколи не заходив, то й нікого звідти не знаю.
Позатим писав я регулярно що 10 днів так звані «заявлєнія». Десь з кінцем грудня 1939 р., в часі, коли наша камера була на т. зв. «проґулці», прибито у нас на дверях камери приписи, в яких були точно подані обовязки вязнів, що були під слідством, та їх права. Небагато було там тих «прав», та й ті з’явилися в приписах — як думали вязні москвичі — як наслідок того, що СССР зайняв тоді нові краї, де вязні, зокрема політичні, мали куди кращі права, як вязні в СССР. Щоб хоч до деякої міри показати СССР культурною країною, тюремна управа розвісила несподівано для всіх вязнів згадані вже приписи, а незабаром потім ми почали діставати до камер на зміну то варцаби, то доміно, то навіть шахи. А між тими правами було й таке, що вязень може подавати «заявлєнія» (прохання) на письмі до старшого прокурора, до генерального прокурора, до помічника наркома (нар. комісара, себто міністра), до самого наркома, до голови Верховної Ради СССР і навіть до генерального прокурора й голови уряду своєї національної республіки. І от після того, як мої слідчі Зайцев і Кудря вже більше не показувались, і моя справа застрягла на якійсь мертвій точці, я став писати оті саме «заявлєнія».
Процедура писання їх була така: Раз на 10 днів можна було зголосити в дижурного сторожа-енкаведиста, що ви хочете писати «заявлєніє». За якийсь час вас викликали, вели до «боксу», давали чорнило, перо і маленький кусочок білого паперу (величини листівки), після чого вас замикали на 10-15 хвилин. Коли ви написали своє «заявлєніє», ви стукали. Приходив знову дижурний, забирав записаний вами папірець і писальні прибори, а інший дижурний відводив вас назад до камери. І я, і більшість співвязнів нашої камери писали ті «заявлєнія» регулярно що 10 днів, стараючись дати на дрібнім кусничку паперу якнайбільше змісту і виказати свою невинність. І вони, і я писали по черзі від найнижчих до найвищих інстанцій, а коли вже перейшли всіх достойників, вичислених у приписах, починали знову від початку від найнижчих і йшли далі вгору. Чи ті наші «заявлєнія» доходили до адресатів, особливо до тих вищих, вязні сумнівалися, мабуть не без рації.