В тих часах наслухався я багато про невдалу спробу перевороту маршала М. Тухачевского, що його розкрило НКВД, так сказати, пять хвилин перед дванадцятою, після чого по наказу Сталіна зліквідовано не тільки багато маршалів і генералів, але й тисячі вищих старшин. Було щось несамовите — як оповідали вязні — в тій ліквідації вищих військових у цілому СССР. За короткий час дійшло до того, що не тільки окремі полки, але й цілі дивізії опинилися без всіх вищих старшин, так що старшини найвищої ранґи, яких ощаджено, були сотники (капітани). От як би тоді — казали вязні — почав був хтось із сусідів СССР наступ на його територію, то був би застав усю червону армію цілковито обезголовлену, здезорганізовану, позбавлену всякого проводу. І населення у величезній масі було б привітало кожного наїздника, що приніс би був йому визволення з кошмарної дійсности. Але про це тоді, очевидно, ніхто в Европі ні ноза нею не думав.
Коли ми вже при спробі перевороту марш. Тухачевського, то може не від речі буде подати тут деякі звязані з ним подробиці, які, як мені здається, в ширшому світі не відомі, бо не були мабуть ніде оголошені. Я почув, що в хвилині, коли Тухачевського мали арештувати, він хотів поповнити самогубство, але до цього не допустили. Потім справу тої великої змови розбирала вища військова рада під проводом Ворошилова. Вона винесла свій присуд, визнавши Тухачевського і сімох інших вищих командирів червоної армії винними державної зради. Це було 4. червня 1937 р., а 11. червня Тухачевський і товариші станули перед трибуналом у складі: голови вищого суду Ульріха, Бліхера, Будьонного, Дубенка, Алксніса, Старова, Бєлова, Каширіна, Шапочнікова та Ґорячова. Прокурором був Вишинський. Цей трибунал засудив підсудних: Тухачевського, Фельдмана, Корка, Уборевича, Якора, Фрімакова, Фідемана та Путну на розстріл.
На другий день, 12. червня, НКВД окружило щільно Лубянську площу. До воріт вязниці, де вишикувався відділ НКВД, підїхав «чорний ворон». Кожного із засуджених, що виходили з «чорного ворона», супроводили два озброєні чекісти. В год. 10,30 передполуднем приїхав до вязниці маршал Бліхер. В 11. год. засуджених вивели з бічних дверей на подвіря вязниді. Їм звязали ззаду руки і поставили на вимальованій крейдою лінії, 5 метрів від стіни. Загули мотори. Маршал Бліхер вийняв з кишені білу хустинку і підніс її вгору. На цей знак чекісти, що стояли позаду засуджених, витягнули свої револьвери і прицілилися в потилиці засуджених. Бліхер махнув хустинкою і в тому ж моменті пролунало 8 пострілів. За хвилину замовкли мотори. На асфальті Лубянського подвіря лежало вісім трупів. Бліхер сів у свій автомобіль і поїхав до Сталіна зі звітом. За півгодини з Лубянки виїхали 2 вантажні автомобілі і завернули на Ленінградську дорогу. Десь там при дорозі, в невідомій могилі, спочиває маршал Тухачевський і сім його товаришів.
Я чув теж від вязнів оповідання про те, як то втаємничений у пляни Тухачевського командант київської воєнної округи Якір безпосередньо перед початком заплянованого повстання був присутній на засіданні представників київських організацій, що радили в справі першотравневого свята, яке мало відбутися другого дня. Він чекав, сидячи пізно вніч за президіяльним столом, з мінути на мінуту на телефонічну вістку з Москви і нетерпеливився до-краю та споглядав часто на годинник, коли несподівано перед ним станув тип у цивільному убранні. Якір думав може, що це представник змовників, і вийшов з ним до другої кімнати. А там чекали вже інші представники НКВД, що по короткій драматичній розмові «попросили» Якора до авта і повезли просто до централі НКВД.