В російськім перекладі з української мови прочитав я тоді повість «Дети сечевиков» («Діти січовиків» — прізвище автора забув) та велику книжку «Нові береги» Коцюби (два томи), де автор описував ґіґантну працю коло будови Дніпрельстану і постійну боротьбу робітників-ударників з якоюсь таємною організацією саботажистів, що старалася ввесь час ту будову чомусь то зірвати. Обидві ці повісті були звичайними собі агітками, що їх у Совєтському Союзі видавали й видають масово. Не знаю вже, де я читав, що й того самого Коцюбу (чи не з галичан?), який накликав у своїй повісті до найтяжчих репресій на саботажистів і диверсантів, совєтська влада зліквідувала подібно, як цілі сотні інших українських письменників.
Прочитав я тоді теж немало дуже цікавих і повчальних споминів визначних людей, що появились головно у в-ві «Академія». Тут згадаю відомі в цілому світі «Спомини» мистця-режисера Станіславського, що їх оригінал появився спершу в англійській мові, та незвичайно цікаві спомини російської аристократки Штекеншнейдер, в яких змальовано дуже живо літературно-культурне життя Росії в половині минулого століття. Саме в цих споминах я вичитав нескриване негодування російської авторки з приводу того, що Тарас Шевченко після свого повороту з 10-річного заслання виступив з кількома своїми творами на великому літературному вечорі в Петрограді і здобув найвище признання слухачів, відсунувши далеко в тінь усіх інших визначних авторів того вечора, в їх числі і Достоєвського. Авторка не може переболіти такого успіху українського поета і старається пояснити його тим, що то, мовляв, таку зустріч Шевченкові приготовили та оваційне прийняття зорганізували — «українофіли». В іншому місці авторка накидається мокрим рядном на історика Миколу Костомарова, що в тих часах виступав на вселюдних дискусійних вечорах у столиці та проповідав — явний сепаратизм: що південна Росія — це окрема територіяльно-історична одиниця, а її населення — оті малороси — це зовсім окремий національний тип від великоросів. Найбільше болить авторку те, що Костомарів мав у своїх виступах підтримку значної частини слухачів, і то з кол високоосвіченої інтелігенції[11].
З інших споминів, що їх я прочитав у тих місяцях, згадаю ще про спомини письменника Данилевського (українця, що, подібно як Гоголь, Короленко, Потапенко, Григорович, Гаршин і багато-багато інших, писав по російськи). В споминах Данилевського вичитав я м. ін. цікаві дані про те, як царська Росія зрусифікувала в перших десятиліттях 19. століття добре поставлене й розбудоване українське шкільництво на Лівобережній Україні.
І ще на одну дуже характеристичну річ зверну тут увагу, бо нічого подібного не можна подибати в ніякій іншій державі поза Совєтським Союзом. Це вирізані у книжках, виданих там навіть у розмірно недавніх часах, прізвища тих їх співавторів, редакторів, співредакторів і навіть коректорів, що в міжчасі попали з якоїсь причини в неласку і їх арештовано. А раз хтось в Советськім Союзі арештований, то його прізвище мусить щезнути з усіх тих праць, до яких він прикладав руку. Таких книжок, в яких вирізано із заголовкової сторінки ножичками надруковані там прізвища співавторів, а передовсім співредакторів, авторів пояснень чи коректорів, попадалось нам у тюрмі чимало. Це був ще один доказ на те, яка непевна в СССР доля людей пера, та на якому небезпечному коні вони їдуть.
8. січня 1941 р. дістали ми в камеру нового вязня. його привели пізно вночі і визначили ліжко поруч мого. А що я не спав, то з ним розговорився і пробалакав мало не всю ніч. Це був інж. Штейнман Самуїл Герцович, зам-наркома піщевой промишлєнності (заступник народнього комісара, себто міністра, харчевого промислу), про що я довідався дещо пізніше. Це був високоінтеліґентний фахівець, якого совєтський уряд висилав недавно передтим по закупно всіляких спеціяльних машин до Німеччини і навіть до Америки (Штейнман знав англійську мову). При нагоді цих поїздок Штейнман побував очевидно також в інших європейських державах та орієнтувався добре у світових політичних і зокрема в господарських відносинах. Сидів він вже довгі місяці під слідством, мабуть від часів Єжова, але за що, того він не виявив ніколи. Думаю, що, як жид, був підозрілий у якихсь звязках з троцкістами або в симпатіях до них. На свою ситуацію дивився досить скептично головно тому, що його справа десь там застрягла так, що його начебто позабули і викликали на переслухання дуже рідко. Журився він страшенно долею дружини і сина-одинака, не знаючи так довго про них нічого та побоюючись, чи його синові, як синові арештованого, дозволили ходити далі до школи.
11
Мається на увазі Олена Андріївна Штакеншнейдер. ((1836 — 1897) — дочка російського архітектора, професора Академії мистецтв А. Штакеншнейдера. У своєму щоденнику відобразила ряд подій культурного життя Петербурга кінця 50-х — початку 60-х років XIX в.
Згадуваний Ів. Німчуком фрагмент щоденника Штакеншнейдер виглядає так (цитата за http://litopys.org.ua/shevchenko/vosp65.htm).
«Е. А. Штакеншнейдер
Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА ЛИТЕРАТУРНОМ ЧТЕНИИ В ПАССАЖЕ
Вечером была на чтении в пользу воскресных школ, в Пассаже. Читали: Бенедиктов, Полонский, Майков, Писемский, Достоевский и Шевченко.
Вот, век изучай и все не поймешь то, что называют публикой. Шевченко она так приняла, точно он гений, сошедший в залу Пассажа прямо с небес. Едва он успел войти, как начали хлопать, топать, кричать. Бедный певец совсем растерялся. [Думаю, что неистовый шум этот относился не столько лично к Шевченку, сколько был демонстрацией. Чествовали мученика, пострадавшего за правду. Но ведь Достоевский еще больший мученик за ту же правду. (Уж будем все, за что они страдали, называть правдой, хотя я и не знаю хорошенько, за что они страдали, довольно, что страдали.) Шевченко был только солдатом, Достоевский был в Сибири, на каторге. Между тем Шевченка ошеломили овациями, а Достоевскому хлопали много, но далеко не так. Вот и разбери.]
С Шевченком даже вышло совсем удивительно. Он нагнул голову и не мог вымолвить слова. Стоял, стоял и вдруг повернулся и вышел, не раскрыв рта. Шум смолк, и водворилась тишина недоумения. Вдруг из двери, через которую выходили на эстраду чтецы, кто-то выскочил и схватил стоящие на кафедре графин воды и стакан. Оказалось, что Шевченку дурно. Через несколько минут он, однако, вошел снова. И ему снова, было, стали хлопать, но, вероятно, щадя нервы его, раздалось несколько шиканий. Он стал читать, останавливаясь на каждом слове; дотянул, однако, благополучно все три стихотворения. Последнее даже шло уже как следует, и им закончился сегодняшний литературный вечер. [Провожая Шевченку, ему хлопали уже гораздо меньше, точно восторг весь выдохся при встрече, или точно то, что он прочел, его охладило. В нашу ложу явился Шевченко уже совершенно оправившимся.]»