Зі Львова вийшло на захід, не чекаючи на прихід червоної армії, всього кілька визначніших українських діячів: посли В. Мудрий і С. Скрипник, проф. Роман Смаль-Стоцький, організатор і голова Лугової Організації д-р Роман Дашкевич, редактори Іван Кедрин-Рудницький і Роман Голіян та ще може дехто. Всі інші, хоч мали добру нагоду покинути вчас Львів, залишились на місці, не прочуваючи, що їх чекає.
А по львівських вулицях вештались уже численні большевицькі агітатори в уніформах, що оповідали гурткам львовян, які збирались довкола них, чуда-дива про життя в совєтському раю: про широкі права робіників і селян, про їх добробут, про безплатне навчання у всіх школах від найнижчих до найвищих і т. п. Пускали теж такі байочки, як напр., що кожний робітник має кожної хвилини вільний доступ не тільки до кожного міністра, але і до самого Сталіна, яким може предложити особисто яку завгодно просьбу. Порядку на вулицях та в місті берегла створена на швидку руку міліція з червоними опасками на раменах, що її членами були переважно молоді українські націоналісти з ОУН, які втішалися зрештою не довго своїми крісами. бо большевики розкусили їх при помочі місцевих комуністів дуже скоро і стали замінювати їх більш надійним для себе елементом. В неділю пополудні пройшла вже містом перша маніфестація львівських комуністів, зорганізована Комуністичною Партією Західної України (КПЗУ), що її учасники в числі до 300, переважно молоді жиди, вигукували всякі оклики на честь Сталіна, совєтської влади і червоної армії та співали революційні пісні в польській мові.
Тут варто ще згадати, що на всіх львівських каменицях появилися, так сказати, за одну ніч червоні прапори. Це було зробити легко, бо сторожі домів повіддирали з дотеперішніх польських прапорів їх білу частину, і червоні прапори були готові.
В канцелярії д-ра Левицького в домі Дністра, де в перших днях збирались українські політичні діячі на наради, не замикалися двері. Сходилися туди не тільки діячі УНДО, але й інших політичних груп, між ними й д-р Осип Назарук, що мешкав зрештою за стіною. Одного разу побачив я там і проф. Кирила Студинського, що в останніх роках, як ряний радянофіл, стояв осторонь нашого національного життя. Між зібраними там і виринула думка вислати до нової влади делегацію центральних культурно-освітніх та економічногосподарських установ, що мала добитися легалізації діяльности тих установ. Така делегація в числі до 20 осіб вибралася вже в суботу 23. 9. до ген. Іванова, як першого команданта сов. залоги Львова, та до тов. Міщенка, політичного представника сов. влади, що був висланий на це становище — як казали — з Вінниці. Я відмовився якось від участи в делегації, тому «Діло» заступав присутній тоді у Львові д-р Степан Баран; представником «Нового Часу» в делегації був ред. Зенон Пеленський. Очолював делегацію д-р Кость Левицький, якого промову, що її мав він виголосити до обох представників нової влади, одобрили всі приявні.
Як потім оповідали учасники делегації, її зустріч з представниками сов. влади пройшла гарно і гладко. І ген. Іванов, і тов. Міщенко були вдоволені та не жалували різних обіцянок, особливо останній. Ген. Іванов, що говорив по російськи, відповідаючи на промову д-ра К. Левицького, просив впливати на безпеку, спокій і порядок у місті і гарантував те саме іменем залоги. А тов. Міщенко, вже українською мовою, розбалакався ширше та обіцяв, як це і є в звичаю большевиків, українському народові всякі блага: і свободу, і землю, і вільний розвиток української культури й господарського життя, і гарячу підтримку радянської влади для всіх добрих українських починів. Запевняв теж, що совєтська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної льояльности.
Вже в своїй промові звернув був д-р К. Левицький увагу на ролю Української Католицької Церкви та її духовенства в національному відродженні західної вітки українського народу. А в розмові з Міщенком він ще раз вернувся до цієї справи і, зазначивши, що якби не праця нашої Церкви та її духовенства, то Галичина була б за минулих 600 літ уже зовсім спольщена і тов. Міщенко не мав би тут що робити, спитав його просто: А що буде тепер з Українською Католицькою Церквою і нашим духовенством? На це Міщенко, не заікнувшись, заявив, що сов. влада все те розуміє і доцінює, що конституція СССР гарантує повну свободу всім віровизнанням, і Українська Католицька Церква буде мати свободу розвитку, а її духовенство зрозуміння й підтримку сов. влади для своєї праці. Це він підкреслив особливо виразно, і д-р К. Левицький, що вернувся з делегації вповні вдоволений, просив колишнього посла Володимира Кузьмовича піти негайно до Митрополита Шептицького і повідомити його про цю заяву Міщенка, що він і виконав.