Незабаром по приході до нашої камери Штейнмана викликали з неї проф. Белюстіна, а в кілька тижнів потім і проф. Обреїмова, які більше до нас не повернулись. Зате прибув одної ночі полковник генерального штабу польської армії Павло Шиманський. В цій трійці прожив я кілька своїх останніх місяців у тюрмі аж до виходу на волю, але вже в камері ч. 32, до якої перекинули нас усіх трьох десь з кінцем січня або з початком лютого 1941 р.
Павла Шиманського, поляка з Познаня, члена польського ген. штабу, стягнули на Лубянку з одного з тих таборів, в яких перебували полонені старшини розбитої польської армії. З якого саме табору прибув Шиманський, він не важився нам сказати, бо дав слово чи підписав заяву, що цього нікому не скаже. (І це була військова таємниця в СССР!). Від того часу аж до кінця ми з Шиманським вивчали пильно англійську мову, що її вчив нас, очевидно, без підручників та інших посібників, без олівця й паперу, інж. Штейман. Той Шиманський у розмові зі мною не скривав своїх право-ендецьких поглядів, але разом з тим осуджував польську екстермінаційну політику супроти українського народу та вірив глибоко і свято, що війна скінчиться остаточно повним розбиттям Німеччини і реституцією великої Польщі, в якій українці та всі інші народи матимуть, мовляв, повноту прав. Боліло його, коли я описував йому поведінку органів польської влади, зокрема поліції, супроти українців, що живцем нагадувала йому так добре знану йому поведінку німецької поліції супроти польського населення в Познанщині перед першою світовою війною. На увагу, що українці мають досить польської опіки, подібно, як поляки в Познанщині мали досить опіки німецької, Шиманський не мав що відповісти. Вірив тільки твердо, що по війні буде і полякам і українцям дуже добре, бо вони напевно порозуміються.
Замічу ще, що з Шиманським, який, як член польського ген. штабу, брав офіційну участь у різних імпрезах і парадах, між іншим у похоронах Гінденбурґа як представник польської армії, на Лубянці очевидно рахувалися, звязуючи з його особою якісь пляни. Це було видно м. ін. і з того, що він мав додаткові кращі харчі, а до того за дозволом вищого начальства міг звязатися зі своєю дружиною і доньками у Швайцарії, від яких одержав таки на Лубянку два листи. По закінченні війни до мене були дійшли слухи, що полк. Павло Шиманський перебував в Англії.
В ОСТАННІЙ СТАДІЇ СЛІДСТВА
Мої останні два слідчі. — Закидають на мене пастку, чи хочуть випробувати? — «Не прошуся до Львова, ні тим більше до Відня». — Що думав про мою долю і моє майбутнє інж. Штейнман. — У фризієра і перед старосвітським фотографічним апаратом. — «Був у нас Хмельницький, але був і Мазепа». — Хто був мій слідчий Дикий. — «Пишіть усе добре, що знаєте про д-ра Старосольського і ред. Квасницю». — З чим я став рахуватись і в що вірив підсвідомо.
По новім році 1940/41 покликали мене одного дня знову на «допрос» і я опинився перед двома новими слідчими: старшим, росіянином, і молодшим, українцем. В ході їх допитів я довідався, що старший називається Козлов, а молодший. Дикий. Це були останні слідчі, що вели мою справу на Лубянці.
Як колись Зайцев і Кудря, так і ці слідчі не підносили поправді ніяких замітів дотично моєї минулої діяльности у Львові. Чи бували вони теж у Львові, як їх попередники, щоб зібрати якісь дані про мене та інших заарештованих львівських українців, не знаю, але справу мою знали добре і знали теж, що я сиджу в тюрмі без статті (параграфу). Спершу допитувались, як це воно сталося, що я сиджу так довго без статті, а згодом, чи мені не сприкрилось писати постійно «заявлєнія» про те, що я почуваюсь невинним, до різних інстанцій. На це я казав, що користаю тільки з прислуговуючого мені права та домагаюся приспішення слідства, яке затягнулося в безконечність.
Вже в часі чергового переслухання я зорієнтувався, що мої слідчі стараються або закинути на мене пастку, або мене випробувати, або одно і друге. Я заявляв у слідстві нераз, підкреслюючи завжди свою невинність, що не прошуся до Львова чи взагалі до Галичини, хоч як я цього в душі гаряче бажав, а просив тільки, почуваючись під фізичним оглядом чимраз слабше, скінчити яко мога швидше мою справу і дати мені змогу віддихати свіжим повітрям та бути на сонці. Я знав добре, що якби я так висловив був бажання, що хочу вернутись до Львова, то це могло б викликати у слідчих підозріння, що я по звільненні й повороті до Львова стану думати про якісь звязки з тими людьми, з якими працював до війни, і, чого доброго, може й про втечу за Сян, під німця. Треба знати, що в тих часах, у перших місяцях 1941 р., совєтсько-німецькі відносини починали вже наявно псуватись і большевики ставали супроти німців чимраз більше настороженими. Це було далеко на те, що я бачив і чув у першій фазі слідства, коли то мої слідчі просто захлистувались від совєтсько-німецької дружби і «братерства зброї» та заявляли отверто, що установлені в умові Молотова-Рібентропа нові кордони в центрально-східній Европі вічні, і що Польща, як самостійна держава, вимазана з карти Европи раз на все. Тепер слідчі співали іншої пісні. Вони не скривали вже ворожого відношення до Німеччини, яка починала викликати в Совєтськім Союзі — страх.