— А там у камері не згадуйте ні словом про своє звільнення…
Я сказав:
— Очевидно, що не буду нічого говорити, як робив це зрештою після своїх допитів і досі (хоч було саме навпаки).
В першій кімнаті чекали мої два поводатарі, які взяли мене знову, як завжди переділе, з обох боків за руки і повели лябіринтом коридорів кудись нижче. Але ні своєї камери, ні полк. Шиманського та замнаркома Штейнмана, я вже більше не побачив, бо мене ввели не до моєї камери, а до боксу подібного до того, в якому я провів на Лубянці свою першу ніч. З цього я зробив висновок, що навіть старші слідчі на Лубянці не знають тамошньої процедури супроти вязнів, коли Козлов думав, що я по проголошенні мого звільнення повернуся ще до камери між співвязнів.
Не тривало довго, як до боксу внесли матерац та накривало (коц) і поклали на широку лаву (причу) — знак, що мені прийдеться там заночувати. Минуло ще кілька хвилин, як принесли всі мої речі з камери, а за хвилину ще й дві книжки до читання: короткі оповідання російського письменника Купріна й американського письменника Джека Лондона. Я пробував читати, але букви скакали мені перед очима і я не міг зосередити своїх думок біля того, що читав у книжці. Минула ще яка година, як мені подали вечеру — оту ж дубову кашу і кипяток. Хоч я був сильно виголоднілий, але все таки ту кашу з’їв насилу. Не йшла ніяк через горло.
Я відмовив спокійно вечірню молитву і пробував заснути. Але думки зміняли одна одну і я з нервового напруження не міг довго замкнути очей. Я проходив у голові все своє життя, пригадував різні моменти слідства і старався запамятати собі не тільки все найважливіше з ходу моїх переслухувань, але й прізвища всіх моїх слідчих та співвязнів. Думав я багато і над тим, яка доля мене чекає, до якої праці я стану та чи знайду у Львові кого з моїх приятелів і тих людей, що я їм нераз помагав. Вкінці я здався на Божу поміч і нарешті заснув. Але сон мій був нервовий, короткий. Я скоро пробудився і далі думав те саме. Так перемучив я в боксі на Лубянці свою останню ніч з 12. на 13. травня 1941 р. аж до ранку.
Мені подали снідання: кусень чорного хліба, одну кістку цукру і кипяток, як кожного іншого дня. За які дві години повели мене до фризієра, який обголив мене на дорогу жілеткою і знов не відповів ні словом на якийсь мій запит. Потім принесли мені мій годинник, що його забрали в мене ще при вкиненні до тюремної камери у Львові. Ні гарного кишенькового ножика, ні тим більше моїх записок та збірки українських добродійних марок мені не віддали. А ще за якийсь час я з’їв свій щоденний обід (ріденьку зупу і суху кашу) та чекав, що буде далі. Пополудні приніс мені один з молодших слідчих документ про моє звільнення такого змісту:
Подаю фотографічну знимку цього документу, щоб читачі знали, яку вартість має насправді так звана Українська Радянська Соціялістична Республіка та яка її питома вага в цілому СССР, як нібито самостійної держави. Бо прошу тільки подумати. Мене арештували у Львові, як громадянина УРСР, а повезли не до столиці України Києва, але в Москву. Там тримали 19 місяців і вкінці звільнили, але не на основі законів тої ж УРСР, і навіть не на основі законів СССР. Як бачите з цього документу, я був звільнений (освобожден) «с прекращением дела по ст. 204 п «б» УГЖ Р. С. Ф. С. Р.», себто Російської Совєтської Федеративної Соціялістичної Республіки, яка є такою самою складовою частиною Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, як і УРСР. Так виглядає на практиці «самостійність» УРСР, про що мають сміливість стільки писати комуністичні вожаки у своїх часописах в Канаді й Америці, друкованих українською мовою.
І ще одно. Навіть у документі мого звільнення нема згадки про жадну статтю (параграф) карного закону щодо мого обвинувачення, і про ніяку статтю (параграф) не натякував мені ніхто зі слідчих хочби словечком у часі довгомісячних переслухувань. Згадана в документі звільнення стаття взята з карної процедури Р. С. Ф. С. Р. Вона каже про припинення карного слідства через недостачу доказів вини.
Минуло може ще пів години, як молодий слідчий вручив мені 200 карбованців (рублів) на купно залізничого білету до Львова та на дорогу взагалі, а також документ, що мав мені служити за виказку при контролі в поїзді та в перших днях побуту у Львові до часу вироблення пашпорту. Після того той самий службовик НКВД, що був у цивільному вбранні, провів мене через три контрольні пункти на вулицю. При кожному з них він показував вартовим свій документ, і щойно тоді відчинялися ґрати й залізні двері. При останньому пункті, вже недалеко виходу на вулицю, я побачив двох височезних сторожів-енкаведистів, які про пустили нас обох і ми опинились на вулиці.