Я вперше побачив мури московських камениць і саму Лубянку, а перед нею величезну площу Дзєржинського, що — як оповідали вязні — була колись засаджена густо деревами, а тепер на ній не було ні одного деревця, зате вся вона вилискувалась асфальтом. Ми пройшли кількадесять кроків хідником (тротуаром) і дійшли до одного рогу Лубянки, звідки я побачив частину тих величезних тюремних забудувань та підведений вже майже під дах ще один зовсім новий. бльок таких же забудувань. Найменшого руху ні людей ні авт я в цій околиці не бачив. Тут, у сусідстві Лубянки, виглядала Москва наче вимерла.
Службовик НКВД залишив мене хвилинку на місці, а сам скочив через вулицю в один бік, де стояли авта (очевидно, власність НКВД чи пак Лубянки). Небавком він підїхав одним таким автом до мене, я всів до середини і він повіз мене, як казав, на київський вокзал (дворець). По дорозі я оглядав з авта памятники Івана Фйодорова, москвича і першого друкаря у Львові, та письменника Ломоносова, далі університет та деякі інші великі будинки Москви. Кремль бачив я в переїзді тільки здалека. Ми переїхали через міст на Москві-річці де плавали невеличкі кораблі, далі широкими монотонними вулицями попри довгі касарняні будинки і зупинились перед київським двірцем.
Мій сторож-сопутник взяв у мене 200 карбованців і побіг до білетової каси, а мені казав ждати в авті разом з шофером, що був очевидно теж працівником НКВД. (З короткої розмови з ним вийшло, що шофери в Москві дуже слабо платні, куди гірше, як було у Львові). За кільканадцять хвилин службовик НКВД прибіг з білетом і плацкартою (забезпеченим місцем на сидження) і казав спішитись, бо поспішний поїзд до Києва-Львова відходить за 25 хвилин. Я виліз з авта, він дав мені решту з ціни купна білету і повів до поїзду. По дорозі бачив я при касах маси винужденілих, худих і брудних людей, що всі були або з торбами в руках або мішками на плечах. Не бачив я ні одного подорожного з валізкою, що було і є таким загальним явищем на всіх стаціях та в поїздах в інших європейських державах.
Ми прибули до поїзду і мій «ангел-хоронитель» ввів мене до вагону та посадив на моє заплачене місце, вручивши передтим білет разом з плацкартою. Сам він уставився перед вікном мого переділу і не спускав з мене ока аж до від'їзду поїзду. Отже контроля до кінця! Я втратив його з очей щойно тоді, коли поїзд рушив у дорогу до Львова.
ПОВОРОТ ДО ЛЬВОВА
Разом з інвалідами з громадянської війни в Еспанії. — 3 якими надіями вертався братишівський селянин до рідного села. — Нужденні люди і нецікаві краєвиди. — Чому пригадались мені віршовані афоризми на стінах купальні. — Інші влучні приповідки-афоризми. — Невеселі думки про найближче майбутнє. — На прикордонній стації Конотоп. — Довша зупинка в Києві. — Слово про тамошнє бюро розшуків. — Втратив 24 кг. ваги. — Де поділась українська мова в столиці? — Що я побачив по переїзді старого і нового кордону. — Поспішна будова другого залізничого тору. — Львов і Львів.
В переділі, в якому я дістав місце в поспішному поїзді, їхали крім мене ще три особи. Всі три заслуговують на увагу, тому скажу про них кілька слів.
Перший, найважніший між ними — це був галицький селянин-українець, тяжкий інвалід з еспанської громадянської війни, куди вибрався був з Франції, де був на роботах. Він вступив був до т. зв. інтернаціональної бригади, яка зорганізувалась була у Франції проти ген. Франка. В Еспанії цей приблизно 40-річний мужчина був важко ранений у тяжких боях: він втратив не тільки зір, але й обидві руки. Якимсь чудом винесли його товариші з поля бою, а коли червоні були примушені незабаром вивтікати з Еспанії, то його разом з тисячами інших «добровольців», членів тої бригади й інших військових частин, вивезли до СССР. Там його довго лікували, потім тримали ще довше в санаторії під Москвою, а тепер відпускали з високою пенсією в сумі 800 карбованців місячно до його рідного села Братишева, пов. Товмач. Очевидно, в Москві вирішили, що відносини в нашому краю настільки стабільні і приналежність Західної України до СССР така певна, що можна таких людей безпечно вислати до місця їх приналежности та до їх родин. Рахунок був простий: перед приготовлюваною війною проти Німеччини треба було забезпечити собі також лікарні й санаторії, тому їх вичищено з людей, які, як віддані всією душею режимові, могли бути ще й добрими агітаторами на місцях. Той братишівський селянин залишив дома жінку і троє дітей. З такою високою пенсією він з родиною мав би був тоді добре забезпечене життя, і про таке життя він говорив цілу дорогу. Не прочував ні він, ні ті, що його відпустили до дому, що за 6 тижнів прийдеться йому — такому страшному інвалідові — або втікати знову далеко на Схід, або залишатись без пенсії та на невідоме під новим окупантом.