Йому до товариства їхала приділена з санаторії, чи може стягнена спеціяльно з України, сестра-жалібниця, що опікувалась ним усю дорогу дуже дбайливо, бо ж він був безпомічний як мала дитина. Це була молода, гарна, доброго серця дівчина з Полтавщини, що щебетала всю дорогу прегарною українською мовою. Її завданням було пильнувати інваліда в дорозі, завезти його до Братишева і передати жінці, а потім вернутись назад на Схід.
Третім подорожним у нашому переділі був молодий жид, теж інвалід з еспанської громадянської війни, що був у тій самій санаторії і вертався до містечка Надвірна, звідки походив. Він був легко ранений у ліву руку, якою рухав слабо, але пенсію мав признану розмірно дуже високу — 500 карбованців місячно.
В цьому товаристві я провів усю дорогу аж до Львова. Ми говорили про різні справи, але найбільше балакав наш братишівський селянин-інвалід, що оповідав багато не тільки про свої пляни щодо дітей, яких думав посилати до вищих шкіл, але й про те, як то він буде переконувати своїх односельчан, що найкраща форма господарки для них — записатись до колгоспу і працювати спільно. Очевидно — був безмежно відданий совєтській владі і за лікування, і за високу пенсію, признану йому до кінця життя. З іншими інвалідами з еспанської війни, що їх совєтська влада теж вислала додому і вони їхали в тому самому вагоні, я ніяких розмов не зачинав. Не признавався я зрештою і своїм сопутникам, що вертаюсь по 19 місяцях побуту на Лубянці до Львова, а на їх запити казав, що вертаюсь зі спеціяльних курсів. Сліпий інвалід мене не бачив, молоденька дівчина, його опікунка в дорозі, можливо, не орієнтувалась і повірила в те, що я говорив. Але хитрий жидок з Надвірної, бачучи мій нужденний вигляд, мабуть підозрівав щось інше. Він пробував допитуватися, що то за такі курси, але я звернув розмову на іншу тему і він дав собі спокій із запитами, хоч усю дорогу споглядав на мене якось недовірливо.
Сама їзда не була замітна нічим особливим. Люди, що всідали й висідали з нашого поїзду, та й ті, що я їх бачив по стадіях через вікна, виглядали всі нужденно. Вихудлі, в дуже простих, брудних убраннях, всі в робітничих кашкетах на голові, а жінки в перкалевих хустках — і всі або з мішками або з торбами, як наші галицькі жебраки, що ходили по селах за прошеним хлібом. Бідні й нецікаві були теж краєвиди на Московщині. Хати обдряпані, як найгірша жидівська хата у нас в селі за Австрії чи Польщі. Так і видно було, що не бачили вапна довгі роки. Також накриття хат вказувало на те, що його не направляли від багатьох років: з колишнього пошиття не залишилось майже нічого, бо хати були накриті або соломою-мєрвицею, або якимсь шуваром, перемішаним з глиною. А що коло тих хат не було вже тоді ані ніякого іншого будинку, ані огорожі, ані навіть деревини, то всі села, які ми по дорозі минали, представлялись жалюгідно. До того, хоч це була половина травня, по всіх видолинках і ровах лежав ще сніг, а зрештою було всюди болото. І всюди по дорозі бідні, сумні, нещасні люди в нужденних лахах та в гумових чоботах або кальошах, причеплених мотузками до ніг, що були обвинені у брудні онучі. Вийняток становили тільки ті військові, що мандрували до Західної України і вони їхали в немалому числі теж цим поспішним поїздом. Вони були і добре підгодовані, і добре убрані.
Я дивився на те все і думав свою думку. Що я застану у Львові та в нашому краю? Які нові порядки, які зміни взагалі? Чи й там уже така нужда, такі нещасні люди?
Пригадались мені мимохіть ті написи на стінах, що їх я відчитував зі співвязнями в купальні («бані») на Лубянці, куди одного разу привели нашу камеру. Це не була наша постійна «баня», а якась інша, де всі стіни були записані прізвищами людей та всякими віршованими афоризмами. Між ними вичитав я і таку думку (подаю в перекладі на українську мову):
Хто не був, той ще буде.
А хто був, повік не забуде.
І другу:
Хто входить — не сумуй.
Хто виходить — не ликуй.
Чи мав я чого радіти, що вийшов на волю з Лубянки і вертаюсь назад до Львова? Роздумуючи над тим усім, що я пережив і бачив та чув за час майже 20-місячного мого побуту в большевицьких тюрмах, я дійшов до переконання, що своє звільнення завдячую остаточно якимсь особливим обставинам. Я догадувався, що крім мене звільнили ще мабуть президента д-ра Костя Левицького, бо про нього питали мене теж багато в останніх місяцях і тижнях, і я завжди твердив те саме, що про себе: що д-р К. Левицький діяв усе життя проти Польщі, а не проти Совєтського Союзу. Не знав я, але догадувався, що в нашому краю большевики заарештували багато українців. Тож коли вони звільняють тепер мене, д-ра Костя Левицького і ще може кого зі старших, то чи не думають вони цими звільненнями показати українцям у краю, що вони, мовляв, не такі вже страшні, коли декого. з відомих громадян звільняють? Чи не гадають вони нашим звільненням з’єднати собі деякі українські кола?