В поїзді провів я ще одну ніч і 15. травня 1941 р. вдосвіта ми переїхали старий кордон на Збручі, що відділював Галичину від УССР. Була гарна весна, всюди було повно зелені. В Тернополі і по деяких інших стаціях по дорозі до Львова можна було купити від наших селянок варені яйця та якісь бублики, з чого подорожні користали масово, бо за Збручем такого добра не було зовсім видно. Ми оглядали теж в різних місцях будову другого залізничого тору, рівнобіжного до сталого, що його з величезним накладом праці та ще з більшим поспіхом старалася збудувати совєтська влада. Тисячі винужденілих селян з різних сумежних повітів Галичини копали землю, возили її фірами й тачками та робили високий насип під другий тор. Були між ними і селяни з волинських повітів, що можна було пізнати по їх однокінних візках з питомим для них каблуком для коня. Про те, щоб до копання й воження таких мас землі та роблення такого широкого й високого насипу вживати відповідних машин, як це бувало в Німеччині та інших державах, не кажучи вже про Америку чи Канаду, не було мови. Мучились люди, мучились і звірята.
Коло 3-ьої години пополудні вїхав наш поїзд з шумом на головний дворець у Львові. Я побачив два великі написи: Львов і Львів, але перший впав мені в око напис: Львов.
Це був 595-ий день з часу мого заарештування в тому ж Львові.
Додаток
Сеньйор українських політиків большевицьким в’язнем
/Спогади Костя Левицького, поміщені у збірнику Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками»/
Ось спогади з большевицької тюрми св. пам. Костя Левицького, одної з провідних постатей довоєнної Галичини, що довгі роки очолював українську політику в Австрії і згодом був головою уряду західньоукраїнської Народної Республіки. Покійний сенатор галицьких політиків належав до тих вийняткових щасливців, що, запроторені большевиками в глибину Росії, повернулися до Львова перед совєтсько-німецькою війною. Нижчеподана розповідь д-ра Костя Левицького про його арешт і сидіння в московській тюрмі була списана в його канцелярії у вересні 1941. р. Кілька тижнів пізніше, 12. листопада 1941. р., д-р Кость Левицький помер у Львові.
Ті, що знали д-ра Костя Левицького особисто, зможуть пізнати в його оповіданні багато рис його характеру: старий юрист, що думає категоріями леґалізму і правопорядку, ніяк не може зрозуміти большевицького світу, побудованого на безправ’ю та насильстві!
Коли Червона Армія зайняла Львів, зголосилася до представників радянської влади депутація місцевого громадянства під моїм проводом. Депутацію прийняли дуже прихильно генерал Іванов, дивізія якого перша ввійшла до нашого міста, та перший уповноважений для цивільної адміністрації Мищенко. Вони просили переказати населенню, що радвлада прийшла визволити Західню Україну, просити підтримати радянський уряд і співпрацювати з ним. Запевнювали, що всякі реформи будуть переводитися тільки поступовно і згідно з волею народу. Та найбільше заспокоїла мене заява обидвох високопоставлених осіб, що совєтська влада не думає притягати когонебудь до відповідальности за його політичне минуле й дотеперішню діяльність.
Дня 24. вересня 1939. р. почув я ці запевнення з уст совєтських достойників і мушу признатися, що дав їм віру. Бо хоч довго живу і по світі ходжу та всякі зміни за мого життя бачив, але досі не трапилося мені, щоб представники армії й уряду якоїсь держави офіціальну депутацію населення свідомо оббріхували.
Не минуло й тижня від цих урочистих заяв представників совєтської, як мене арештували. І, як я пізніше довідався, одною з головних причин мого арештування було саме те, що я на чолі депутації вітав у Львові радвладу.
Дня 30. вересня надвечір прийшли до мого помешкання при вул. Підвальній 7 умундировані енкаведисти з наїженими штиками й заявили мені, що мають наказ перевести у мене ревізію. Говорили по-російськи. На моє домагання пред’явили писемні уповноваження. Казали відчинити велику залізну касу, яка стояла в моїй робітні, і забрали з неї гроші. Потім перекинули бюрко. Забрали з нього всі мої записки, зокрема кільканадцять зошитів мого щоденника. Записки з останніх днів, в яких я передавав переживання, відколи до Львова увійшли большевики, прочитали зараз при мені. З них могли бачити, що моє становище до Совєтів не було вороже, навпаки, я радів упадком Польщі та об’єднанням українських земель і ставився з довір’ям до заяв уряду СССР щодо Західньої України. Прочитавши мої записки, командир сказав, що має наказ забрати мене з собою «для вияснення» і що я, певне, зараз вернуся. Але на це «вияснення» довелося мені чекати майже 20 місяців...