За ввесь час мого сидіння в Москві тільки один раз зустрівся я з ближчим земляком, уродженцем Західньої України, хоч чимало їх сиділо у «внутрішній тюрмі». Було це восени 1940. р. в тюремному шпиталі «Бутирка» (друга велика тюрма в Москві), де я провів три місяці (жовтень, листопад і грудень 1940. р.). Цим земляком виявився один селянин-гуцул, якого затримали при нелегальнім переході кордону до Німеччини. Ніколи не забуду, як я з ним познайомився. Був осінній ранок, я лежав у шпитальній постелі. До залі принесли хворого в’язня в тяжких болях. Прийшов до нього лікар і заговорив до нього, розуміється, по-російськи. Аж чую, пацієнт кричить: — «Я українець, по-московськи не розумію!» Який же я був щасливий, почувши ці слова в далекій Москві, який гордий з того меншого брата, протест якого був для мене доказом, що моя довголітня праця над національним усвідомленням українського народу не була даремна! Хто не знає атмосфери терору большевицької тюрми, той ніколи не зрозуміє, скільки мужности мусів мати той гуцул, що у зовсім чужому оточенні маніфестував свою національність і вимагав, щоб до нього говорили в його рідній мові! Він залишився мені добре в пам’яті також і тому, що своєю культурною поведінкою дуже відрізнявся від совєтських інтеліґентів з їх простацтвом, хоч були між ними високі урядовці, старшини, письменники. В їхній розмові щодруге слово це був який проклін, лайка, вульгарний вислів, якого просто не можна повторити. Мені завжди докоряли, що я «гордий». Я їм цього гуцула давав за приклад. Вранці, коли ми будилися, він усіх вітав, був для інших в’язнів чемний, услужний, при кожній нагоді казав: «прошу, «дякую» тощо. По якомусь часу я завважив, що під його впливом інші в’язні стали культурніші. Ще ніколи не усвідомив я собі так ясно значення живого прикладу, як тоді.
Слідство у моїй справі переходило різні фази. Не раз здавалося, що мене ось-ось випустять, пізніше воно знов затягалося безнадійно на довгі місяці. Перше моє переслухання у «внутрішній тюрмі» відбулося четвертого дня після мого приїзду у Москву. Збудили мене в 2-ій ночі криком: — «Вставай! Треба негайно вставати й іти!» Повели мене коридором два сторожі, тримаючи за руки, мов важкого злочинця. Мій перший суддя був жид з України, знав нашу історію, орієнтувався добре в наших відносинах, говорив зо мною по-українськи. Коли я прийшов до його кімнати, він каже: — «Ми мусимо справу вияснити, ви спочиньте собі кілька днів, ви скоро вернетесь додому». Казав принести мені чай і розпорядився, щоб мені давали правдивий чай до камери. Поводився зо мною завжди дуже чемно. Рівночасно з ним проводив слідство в моїй справі другий суддя, українець. По двох тижнях, впродовж яких допитували мене кілька разів, сказали, що не бачать причини вести проти мене дальше слідство та що поставили внесок на моє звільнення. Але вищі чиновники цей внесок відкинули і визначили нових двох слідчих, цим разом москалів. Почалися знову допити, що тривали місяцями. Після кількох місяців мої судді заявили, що я буду звільнений, але мушу замешкати в Москві. Я сказав, що не можу на це погодитися, бо я — український громадянин і, коли нема підстави вести проти мене судове поступовання, то лиш уряд УРСР міг би визначити мені місце побуту, якби вважав, що я небезпечний у Львові, але місцевість не могла б лежати поза межами України. По цих конференціях я вніс писемну скаргу до народного комісара внутрішніх справ, що мене, старого хворого чоловіка, тримають довший час у в’язниці, хоч нема проти мене жадного обвинувачення. Три дні пізніше кличуть мене на переслухання. На бюрку слідчого бачу мою скаргу. Питаюся: — «Може ви на мене гніваєтеся, що я вніс заяву до народного комісара?» Він заперечив. Від цього часу переслухували мене частіше і поводилися зо мною краще, давали мені кращий харч, як іншим в’язням. Здавалося, що слідство зближається до кінця. Побачивши, що моя тактика дала добрі наслідки, я написав народному комісарові нову заяву, цим разом подяку. Це знов справу прискорило. Я був, мабуть, один з небагатьох в’язнів, який мав відвагу звертатися до народного комісара з писемними заявами, хоч тюремний правильник передбачав за в’язнями це право.