Але місяці минали, а я далі сидів. Я зголосився до начальника тюрми і сказав, що маю щось важне подати до відома судді, а цьому сказав, що маю важну інформацію для Мануїльського. Але мене не допустили ні до Мануїльського, ані до галичан, які приїхали, як депутати, до Верховної Ради. Зате дістав я нових двох суддів. Коли я упоминався, чому мене не звільняють, вони казали: — «Як вас пустимо на волю, то ви зараз до Германії підете». — «Я не тікав з рідного краю у вересні 1939. р. і тепер не думаю, — хочу вмерти на рідні землі», — відповів я.
Згадаю ще такий інцидент. Коли були вибори до Верховної Ради, питалися мене, чи я хочу кандидувати. На це я сказав: — «Ніколи я не старався за мандат сам, ані не приймав мандату від уряду. Коли виборці хотіли мене мати послом і ставили мою кандидатуру, тоді я заявляв «так» чи «ні». Потім пустили поголоску, що була виставлена моя кандидатуру до Верховної Ради, але я зрікся. Я знов написав до народного комісара, протестуючи проти фальшивих відомостей.
Такий стан тривав довгі місяці. Судді були чемні, час-від-часу кликали мене на допит, питали мене про інших в’язнів з Західньої України, казали, що ніби я їм потрібний для вияснення слідства над ними. Головний лікар, мабуть, на доручення згори, опікувався моїм здоров’ям. Але минали дні, минали довгі безсонні ночі, минали тижні й місяці, і я не міг діждатися звільнення. Я вступив у 82-й рік життя — невже доведеться мені вмерти в московській тюрмі? Я понаглював справу звільнення заявами до народного комісара. Раз я йому написав, що коли б він мене раз переслухав, то справа була б вияснена за один день. Слідчі натякали на звільнення, але завжди висували всякі труднощі: — «З чого ви будете жити, чи не вмрете з голоду, вас німці можуть убити» — та інші такі глупощі.
В травні 1941. р. будять мене раз уночі і кличуть на допит. Я прийшов, слідчий подав мені руку; я знав, що це означає звільнення. Слідчий скерував мене до старшого судді, а цей сказав, що я вільний. Але я завважив, що сам до Львова не можу їхати. На другий день перевезли мене до готелю і сказали, щоб я чекав, аж приїде по мене хтось з родини. Депешували до мого сина, але текст телеграми був такий незручний, що син зрозумів, що я помер і йому кажуть забрати мою домовину. Від дня мого арештування родина нічого про мене не знала і ніхто не думав, що я ще живий. Вкінці до Москви приїхала до мене моя внучка. Дали нам місце у спальному вагоні, рівночасно дали доручення до Львова підготовити для мене моє давнє помешкання з цілою обстановою. Але моє помешкання було розграблене і зайняте совєтськими урядовцями. Коли я в них домагався, щоб звільнили моє помешкання, покликуючись на Москву, мені відповіли: — «Москва робить своє, а ми своє робимо».
До Львова я приїхав 19. травня, себто за місяць перед початком німецько-совєтської війни. Коли б мене звільнили місяць пізніше, я вже був би не побачив рідного краю.