Того ж дня вийшло вже з друкарні «Діла» перше число большевицького щоденника у Львові п. з. «Вільна Україна» що, не зважаючи па такі важливі події в тодішньому ближчому і дальшому світі, було, як то кажуть, хемічно пипране з усяких цікавих вісток чи то місцевого чи світового значіння. Це була суха, нікому не цікава газета і такою залишилась «Вільна Україна» до кінця своєї появи, тобто до відступу чернової армії зі Львова з кінцем червня 1941 р. А мова «Вільної України» це був один жах: якийсь мертвий жаргон і дивно важкуватий стиль, що їх галицькому читачеві зрозуміти було просто понад сили. Про засмічення тієї мови численними російськими словами нема що й згадувати. Куди цікавіше виглядав польський щоденник «Червони Штандар» (Червоний Прапор), що став появлятися в друкарні «Веку Нового» при вул. Сокола і мав значно живіший зміст, не кажучи вже про добірну польську літературну мову. При цій нагоді не заівадить може зазначити, що в тому «Червоному Штандарі» працювали здебільша редактори-жиди. І що теж дуже характеристичне — самі жиди, хоч їх було тоді у Львові понад 150 000, добилися власного щоденника в жидівській мові після довгих заходів щойно на 3 місяці перед початком німецько-большевицької війни 1941 р.
Але тут хотів би я звернути увагу на зовсім іншу обставину. А саме, коли у вересні 1914 року російська царська армія зайняла Львів і до представника російської влади графа Шереметева прибула українська делегація в справі дозволу видавати дальше «Діло», то він, згідно зі старою російською засадою «не било, нет і не будет українскаво народа», заборонив «Діло» з місця. А точно 25 років пізніше совєтська влада заборонила теж «Діло», але зате стала видавати — «Вільну Україну». І хоч під тою приманливою вивіскою нічого справді українського не було, хоч у Галичині такої нудної газети, якою була «Вільна Україна», ніхто до того часу не читав, проте багато було тоді таких українців, що зловилися на оцю большевицьку штуку і прийняли спочатку назву нового часопису поважно. Та що тут дивуватись тодішнім нашим людям, коли і нині, по всіх страшних досвідах українського народу за минулих 31 років, є ще серед нас немало таких, що довіряють большевицьким обманцям і демагогам та беруть поважно всі їх гасла й обіцянки!
У вівторок 26. 9. були знову сходини львівських журналістів, але Чеканюк більше з нами не дискутував, тільки виголосив свій монолог, при кінці якого сказав, що хто хоче працювати у «Вільній Україні, нехай внесе про це заяву.
На тих сходинах було вже значно менше людей, бо Корнійчук заявив ще попереднього дня, що стільки журналістів, як він бачить, праці по своєму фаху не знайде, тому краще пошукати собі роботи заздалегідь у якійсь іншій ділянці. Тут сказав він правду. Бо з буйного розвитку української преси, що, не зважаючи па всі польські цензурні обмеження та всякі шикани, доходила у Львові до 80 назв, залишився один спомин. В українській мові появлявся в роках 1939-41 у Львові тільки марний 4-сторінковий щоденник «Вільна Україна», півтижневик «Комсомольська Правда» та один літературний місячник. Це все. А працю в тих часописах та н радіо знайшло всього кілька одиниць з колишніх 70-80 українських професійних журналістів Львова.
Того дня крутилися вже в кімнатах редакції «Діла», крім численних сов. редакторів, голова Сель-Робу (комунофільської партії) адвокат д-р Заяц, що вийшов саме з польської тюрми, де сидів кілька років за нелегальну комуністичну діяльність (пізніше був заарештований таки в редакції «Вільної України», до якої належав, і згинув мабуть у часі масакри вязнів, переведеної большевиками перед їх відступом зі Львова в останніх днях червня 1941 р.), письменник Ґалан і якісь молоді жиди. Біля редакційного радія сидів уже цілий гурт нових редакторів. Зі стін щезли вже портрети Мазепи і Петлюри — можливо, що їх поховали наші хлопці, що працювали в експедиції газети. Портрети головних редакторів «Діла» за всі 60 років його існування ще висіли і, здавалося, дивилися з сумом і страхом на нових господарів, немов прочуваючи, що їх теж стягнуть незабаром зі стін.
Вийшовши з неясними прочуттями чогось недоброго та з розбитим серцем коло години 2-ої з редакції, пішов я без обіду до хати (при вул. Мурарській, перезваній недавно на вул. Мончинського). Думав, що мені робити. Не минуло мабуть і пів години, як хтось легко застукав до помешкання. Коли я отворив двері, побачив трьох уніформованих мужчин, що відразу влізли до середини. Упевнившися, що це я, приступили відразу до ревізії в моїй кімнаті. Заглядали до шафи з книжками, до великого куфра, заповненого теж книжками, до валізок, під ліжко і т. д., але в загальному ревізія була досить побіжна. Не забрали нічого (поза гострим ножем, що видавався їм штилетом) і казали йти за ними. Коли ж я вийшов з ними на вулицю, побачив перед хатою особове авто, яким і завезли мене до недалекої вязниці при вул. Сапіги-Лонцького, де і за Австрії, і за Польщі урядувала у великому будинку від вул. Сапіги команда жандармерії (поліції), а в подвір'ї була, невеличка поліційна тюрма.