Выбрать главу

Біля шостих дверей Барснішок зупинився, відчинив двері, і ми ввійшли всередину. Я міг тільки здогадуватись, де ми знаходимося, але я здогадувався, що це штаб російської таємної поліції. Ми прийшли до маленької квадратної кімнати, в якій було надто спекотно. Повз минула довга стійка. За стійкою стояли три столи, за одним із яких стояв чоловік. Коли ми ввійшли, він з цікавістю підняв голову. Його велике плоске обличчя було схоже на гарбуз і був помітний опуклий ніс. Його маленькі темні очі мали нудний погляд. Ліворуч від нас були ще одні двері.

Крім людини за столом у кімнаті були лише Барнішек, Іринія та я. . Він кивнув у бік дверей.

Коли ми відкрили його, я побачив дуже вузький коридор з бетонними стінами та лампами то тут, то там. "Це металошукач", - сказав Барснішек. «Це позбавляє нас клопоту. Зброя може вислизнути від руки шукача, але ніщо не вислизне від електричного ока». Він говорив російською.

Я йшов прямо за Іринією між вогнями. Я відчував жар яскравих ламп на стелі над нами. І я турбувався про свій пояс із грошима. Вважалося, що вміст було виготовлено виключно з пластику. Я сподівався, що це правда. Якби це було не так, старий добрий Нік Картер міг би попрощатися зі своєю зброєю. Так як вони знали, хто я такий, росіяни за жодних обставин не дозволили мені залишити Москву живим. Мій мозок буде очищений, з мого дозволу або без нього, і у росіян були способи зробити це, порівнюючи 1984 року Оруелла з колисковою.

Я знав, бо ми робили так само з їхніми агентами. Таким чином, ми знайшли б нові методи роботи, якби ми додали нові імена до зростаючого списку відомих ворожих агентів, ми могли б доповнювати файли.

Так, я знав, що росіяни мали багато планів з моїм мозком. У них не було жодного інтересу до мого тіла або моєї здатності протистояти болю. Якби вони зі мною покінчили, мій мозок був би таким же порожнім, як і був білий корал біля берегів Австралії, і в ньому є речовина, що нагадує картопляне пюре.

Тільки цей пояс із грошима міг вивести нас із цього становища. Коли ми проходили мимо, нічого не починало гриміти чи деренчити між вогнями. Іринія не виглядала нервовою чи навіть наляканою. Вийшовши з вузького коридору, ми зупинилися з іншого боку дверей у маленькому квадратному ящику. Вона швидко засміялася і підвелася, схрестивши руки перед собою. Ймовірно, були мікрофони, тож ми нічого не сказали.

Гарне обличчя Іринії стояло нерухомо. Начебто вона чекала цього три роки, ніби вона знала, що зрештою її спіймають і покарають, і вона погодилася. Можливо, вона завжди мріяла приїхати в Америку з цим мільйоном. Я відчував, що те, що відбувається зараз – пістолети, солдати, маленькі квадратні кімнати – було таким, яким вона передбачала кінець. Вона віднесе мрію із собою у могилу. Я не хотів говорити їй, щоб вона не хвилювалася надто сильно, що ми не так погано почуваємося. Але кімнату, мабуть, підслуховували, тому я не наважився розповісти їй про те, що я мав на поясі з грошима. Ось чому я тримався поруч з нею і малював обнадійливе обличчя щоразу, коли ми дивилися один на одного.

Двері відчинилися, і Михайло Барнишек стояв зі своїм небезпечним пістолетом. Він усміхнувся мені, і це був загрозливий сміх. "Ви не дуже балакучі, чи не так, Картер?"

"Ні, якщо я знаю, що ти слухаєш".

Посмішка залишилася, і він кивнув головою. - Ви все ще розмовляєте. Незабаром ми дізнаємося, чому знаменитий Нік Картер приїхав до Москви і чому йому на допомогу була обрана наша талановита балерина».

«Я думав, що вже пояснив це Попову. Ви знаєте, про те водосховище в Сибіру і про те, як російські жінки поводяться у ліжку».

Посмішка зникла. "Сміх скоро припиниться, Картер. Якщо ви скоро відчуєте, що ваш мозок починає вирувати, ви зможете думати тільки про біль. Тоді ти більше не сміятимешся".

«Ах, ось і всі ми у захваті. Де Серж? Якщо мій мозок засмажиться, невже він справді хоче бути на барбекю? »

Барнишек втратив терпіння до мене. Він стиснув губи і вказав головою на кімнату за ним. Ми з Іринією увійшли всередину. Ми знову пройшли бетонним коридором. Але двері з обох боків були різні. Вони виглядали масивно, і крізь них можна було дивитися лише через покритий сіткою квадрат. Це були клітки.

Вперше з моменту нашого полону я відчув, що Іринія налякана. На її обличчі не було страху перед видимою поверхнею; такий страх зауважуєш лише при уважному розгляді. Ви б побачили, чи курила вона цигарку, як тремтіла б її рука, якби вона тримала змію. Ви помітили б, як вона здригнеться, якщо ви підійдете до неї ззаду і доторкнетесь до неї. Ви б бачили це в овальних очах, у переляканому погляді, ніби олень побачив полум'я, що виходило з рушниці мисливця, і знав, що куля вразить його. Це був страх, який розвинувся протягом трьох років, і весь цей час він знаходився просто під поверхнею, як бульбашки повітря під товстим льодом на річці. Тепер це випливло на поверхню, і Ірина прояснила це. Я швидко став поруч із нею і схопив її за руку. Я стиснув її руку і тепло посміхнувся до неї. Вона побачила можливість відповісти йому, але коли вона подивилася на мене, вона вражено повернула голову, тривожним, нервовим рухом. Перед одним із дверей зупинилися. Він дістав з кишені пальто брелок і відчинив двері. Стук ключа в замку здавався глухим, ніби двері були завтовшки з банківський сейф. Коли він відчинив двері, нас зустрів крижаний холод. Потім був запах сечі і щурячого посліду.