Ми все ще спали в обіймах один одного, насолоджуючись присутністю один одного, коли червоне світло почало сліпо блимати.
"У нас компанія", - зауважив я.
"Може, це просто коротке замикання?" - з надією запропонувала Хізер, притискаючись до мене ближче. "Я серйозно в цьому сумніваюся".
"Я теж, якщо чесно", - лаконічно відповіла вона, встаючи, щоб знову одягнутися.
Не знаю, чи підозрювали Дадлі та Томпсон, для чого ми використовували перерву. Якщо так, то їхня підозра так і не підтвердилася. Тому що, коли вони знову увійшли до підвалу, єдиним ключем до розгадки того, що сталося за їх відсутності, були задоволені вирази обличчя Хізер і мене.
Коли ми повернулися в готель рано ввечері, нас з нетерпінням чекав турків у темному костюмі. Він похмуро глянув на нас, потім знову глянув на газету, яку читав. Я знав, що він ставив собі питання, як ми вислизнули від його уваги і чим ми тим часом займалися. Але оскільки йому було важко визнати, що він стежив за нами, він міг лише спробувати приховати свій гнів та розчарування.
Коли ми пішли вечеряти пізніше ввечері, він пішов за нами до ресторану. Інший турок увійшов за нами і продовжував спостерігати за нами під час їжі.
Я підозрюю, що буде все важче і важче уникати наших друзів, - сказав я Хізер наприкінці вечері. «Я радий, що завтра увечері все закінчиться. Настав час покинути це місто».
Звісно, лікарю. Уолтерс, - відповіла Хізер. "Як ви думаєте, коли ми їдемо?"
Відразу після того, як ми відвідаємо Дадлі та Томпсон. Наш поїзд відправляється завтра ввечері об 11 годині. Це експрес на схід. Він веде нас прямо до Тараб'ї. Нам просто потрібно переодягтися в Ерзурумі. Сподіваюся, на станції ніхто нас не помітить. Якщо Басимеві почує, що Сезак та його секретар поїхали потягом, а потім помітять, що Сезак знаходиться у місті, все може статися».
Це було б дуже складно, – прокоментувала Хізер. - Гаразд, нашому другу не пощастило, якщо він ще не перестав їсти. Ти готовий, Нікі?
Доктор Волтерс, ти маєш на увазі, - поправив я її. "Побачимося завтра вранці".
«Так, лікарю. Волтерс.
Ми вийшли з ресторану, і турків пішов за нами назад у готель. Кожен із нас пішов у свою кімнату і чудово виспався вночі.
Наступного ранку з ще одним турком по п'ятах ми попрямували до офісу авіакомпанії, де забронювали рейс до Лондона наступного дня. Ми все ще були ніби туристами, ходили з одного магазину в інший і близько одинадцятої зайшли в офіс Сезака, щоб сказати йому, що їдемо наступного дня. Ми сказали йому, що більше не звинувачуємо його співвітчизників у жорстокому поводженні з нами. І що в іншому наш візит був дуже повчальним. Зокрема наші зустрічі з ним особисто. І що ми сподівалися, що він незабаром приїде до Лондона. Тоді ми могли б відгукнутися на його привітність та гостинність. Сезак був дуже дружелюбний і, я думаю, відчув полегшення від того, що ми їдемо. Басімеві, мабуть, турбував його через нас.
Після обіду за нами стежив ще один турок у нашому туристичному турі Анкарою. Нам довелося позбутися його, тому що ми не повернулися в готель і більше не діяли в нашому нинішньому маскуванні.
Близько шостої години вже сутеніло, ми увійшли до магазину, в якому були раніше. У магазину був задній вихід, яким могли користуватися й покупці, які виходили на провулок, що веде на наступну вулицю.
Як завжди, наша турецька тінь чекала на вулиці, спостерігаючи за головним входом до магазину. Хізер купила невелику прикрасу з латуні. Коли вона заплатила, вона запитала власника, чи можемо ми використати задній вихід, щоб не ходити надто багато. За хвилину ми опинилися на сусідній вулиці та викликали таксі. Таксі помчало до лабораторії, і за нами ніхто не стежив.
У трьох кварталах від лабораторії ми мали зупинку таксі, а решту ми пройшли пішки. Ми досі були самі. Миттю ми були в підвалі, і нас тепло зустріли Дадлі і Томпсон.