"Ви маєте на увазі, що ніхто з ними не поїде, крім екіпажу, до Росії".
«Офіцер турецької армії та поліцейський їдуть до кордону. Показують паспорти екіпажу. Потім поїзд в'їжджає до Росії із російською міліцією на борту. Його завжди перевіряють на наявність безквиткових пасажирів.
Я задумливо глянув на залізницю, що петляла через безплідний краєвид і зникла вдалині. "А коли йде цей поїзд і де він зупиняється?"
Він їде через місцевість на північний захід від Карса, старого укріпленого міста. У Росії він їде до Ленінакан. Він може більше не їхати до Тіфлісу. Я не знаю. Я вважаю, що він катається двічі-тричі на тиждень. Але Нік, як, чорт забирай, ти збираєшся з цим впоратися?
Я сказав. - 'Чому ти надаєш перевагу?' «Цей ризик чи собаки та мінні поля? Навіть якщо ми пройдемо через це, ми все одно йтимемо пішки. Потяг без проблем доставить нас до Батумі».
«Це факт, – визнала вона.
«Підемо залізницею, поки не дістанемося до села. Потім ми питаємо, як справи. Мені стало цікаво.
Вона посміхнулася. «І хто я така, щоб тебе зупиняти? Просто їдь».
У найближчому селі нам сказали, що поїзд зупиниться там о сьомій ранку. Потім завантажували кілька ящиків із овочами, призначених для начальника станції Ленінакана. Це був єдиний товар, який перетинав весь турецько-російський кордон.
Поїзд складався з паровоза з бункером для вугілля, багажного вагона та пасажирського вагона. Ящики з овочами увійшли до багажного вагона, а офіцер і поліцейський їхали у вагоні з митником.
З настанням сутінків я пішов без Хізера в невеликий магазин по магазинах. Я повернувся з м'ясом, сиром, хлібом та пляшкою вина. Ми виїхали з села і зупинилися біля сараю, що був досить далеко. У сараї було темно і порожньо, крім кількох корів, прив'язаних до стіни мотузкою.
"Корови хропуть?" - Запитала Хізер.
«Я ніколи не спав із коровою».
Вона тихенько засміялася, притиснувши долоню до рота. Синяки на її обличчі зникли. А з косинкою на її довгому світлому волоссі вона виглядала особливо привабливою російською селянкою.
Ми сіли проти стосу сіна і ласували купленою мною їжею. Вперше з того часу, як ми зійшли з поїзда в Тараб'є, ми знову скуштували смачну їжу. Ми випили вино з пляшки, витерли рота рукавами сорочки і відчули себе дуже ситими і задоволеними.
"Ніки?" - сказала Хізер, простягаючи мені пляшку.
'Так?'
"Ви намагаєтесь мене напоїти?"
Я посміхнувся. Місячне світло проникало крізь тріщини в старих дошках і м'яко падало на обличчя Хізер. "Ви помічаєте це щойно?"
"Я вважаю, що ти хочеш спокусити мене", - сказала вона. "Я вважаю, що ви плануєте дуже погані речі". Вона відкинулася на сіні й потяглася, мов млосна пантера.
"Ви впевнені, що це я намагаюся когось спокусити?"
Вона хихикнула. Вона почала відчувати дію вина.
"Я нічого не можу вдіяти, якщо ти поруч, Нік".
Я зробив ковток вина і поставив пляшку поряд зі мною. Тут було дуже приємно. Я вдихнув теплий сухий запах сіна і відкинувся назад, поклавши руки на потилицю. Я глянув на Хізер. Вона рухала правою ногою вперед і назад, так що її коліна постійно стосувалися один одного. Коли її праве коліно потонуло в сіні, було видно м'яка кремова внутрішня сторона її стегна і вигин її сідниць, що зароджується.
«Що взагалі таке сексуальна жінка, як ти, робить у турецькому сараї?»
"Я сподіваюся, вона спокуслива".
"Хтось коли-небудь казав вам, що ви сексуальний маніяк?"
"Тільки ти, люба".
Я нахилився до неї і, спираючись на плече, відчув її теплі губи. Навколо неї витав запах вина. Її рот жадібно смоктав мій, шукаючи і штовхаючи. Моя рука знайшла одне з м'яких білих стегон і ковзнула по шовковистій теплій поверхні. "Ти на правильному шляху", - прошепотіла вона мені на вухо.
"Це хороші новини", - сказав я.
Більше ми нічого не сказали. Був тільки звук вітру, який тихенько стукав у дверях сараю, і тихі звуки, що зривалися з напіввідкритих губ Хізер. Потім пішла пекуча спека, яка розвіяла всі спогади і біль Тарабії і змусила його забути про напруженість, пов'язану з сером Альбертом і Батумі. Потім ми поринули у глибокий безтурботний сон.