Він змусив мене подумати про когось, але я не знав про когось. Оскільки цей маршрут був визначений AX, я знав, що мій водій неодмінно визнає мене агентом. Можливо, він сам був агентом. Він говорив шведською, але, схоже, не дуже добре. Він тримав свої скручені руки на рульовому колесі, і двигун Volvo працював так, ніби він працював лише на двох із чотирьох своїх циліндрів.
Ми проїхали через Гельсінкі центр, і мій водій не помічав інших машин. Не звертав особливої уваги і на світлофори. І він продовжував бурчати.
Тоді я зрозумів, про кого він думає. Не мало значення, що він робив, як виглядав. Коли він приїхав у гавань і світло вуличного ліхтаря впало на його старе обличчя, він виглядав так само, як фотографії Альберта Ейнштейна, які я бачив.
Він зупинив втомлену Volvo, натиснувши на педаль гальма обома ногами. Шини не верещали, Volvo тільки почав сповільнюватися, доки нарешті не зупинився.
Старий все ще гарчав. Він виліз із машини і підійшов до мене. Я вже вилазив. Він протиснувся повз мене, витягнув мою валізу з заднього сидіння і поставив поряд зі мною. Він зачиняє двері. Вона не хотіла зачинятися, і він продовжував кидати її, доки вона не закрилася. Він підійшов до мене, важко дихаючи, і показав викривленим пальцем. «Ось, – сказав він. "Є човен". Він вказав на темний силует рибальського траулера.
Коли я обернувся подякувати старому, він уже сидів у Вольво і пищав стартером. Двигун почав стогнати і звучав так, ніби ось-ось зупиниться будь-якої миті. Але під час короткої поїздки я виявив, що цей двигун не такий уже й поганий. Старий махнув рукою і поїхав. Я стояв сам на набережній.
Я чув рухи в траулері. У мене хворіли ніздрі від холодного повітря, яким я дихав. Я взяв чемодан і пішов до нього. Пішов сніг. Я знову підняв комір.
"Привіт", - крикнув я зі своїм кострубатим акцентом. "Тут є хто-небудь?"
'Так!' Він вийшов із рубки; комір пальта приховував обличчя.
Я запитав. - "Ви капітан?"
Він сховався в тіні рубки. "Так", - сказав він. «Сідай на борт, спускайся, відпочинь трохи, ми скоро попливемо».
Я кивнув і схопився на борт, коли він зник за рульовою рубкою. Я почув стукіт канатів, що спускалися по палубі. Я подумав, чи варто мені допомогти, бо капітан, здавалося, був один, але, схоже, він не потребував допомоги. Я підійшов до люка і спустився до каюти. З обох боків стояли стіл з диваном, справа велика кухня, а ззаду - комора. Я підійшов і поставив чемодан.
Потім я почув як заревів потужний дизельний двигун. Він деренчав у машинному відділенні, і траулер трясся туди-сюди, потім ми рушили в дорогу. Каюта розгойдувалася вгору й униз. Через двері я бачив, як гаснуть вогні Гельсінкі.
Каюта не опалювалася і здавалося холодніше, ніж на вулиці. Вода була бурхлива; високі хвилі хлюпалися по поруччях і били по ілюмінатору. Я хотів підвестися на палубу, щоб хоча б поговорити з капітаном, але я подумав про свого водія в аеропорту. Я не знав, які інструкції були у цих чоловіків, але один з них, мабуть, не був надто добрим і не надто багато говорив.
До того ж, я втомився. Відпочинку у літаку було мало. То був довгий політ без сну. Я залишив валізу і розтягнувся на дивані. Я все ще був у пальті. Я розв'язав краватку і накинув пальто на шию. Повітря було дуже холодним, і траулер сильно хитало. Але через качку і шум двигуна я незабаром заснув.
Наче я щойно заплющив очі, коли щось почув. Здавалося, що каюта вже не так сильно розгойдується. Тоді я зрозумів, як це сталося. Двигун працював дуже тихо. Ми не пливли так швидко, як раніше. Я тримав очі закритими. Мені було цікаво, через що капітан майже заглушив двигун. Потім я знову почув звук. Незважаючи на тихий гуркіт двигуна, в салоні було досить тихо. Це був такий звук, ніби хтось упустив лом на палубу прямо над моєю головою. Я почув це знову, і щоразу, коли я чув це, визначати ставало легше. Звук взагалі не зовні, а звідси в салоні. Я трохи розплющив очі. Тоді я точно знав, що це за звук – тріск сходів. Хтось спускався сходами. Я впізнав товсте пальто капітана, але було так темно, що я не міг побачити його обличчя.
Спочатку мені здалося, що він мене чомусь будить. Але щось щодо нього мене турбувало. Він не йшов, як людина, якій байдуже, сплю я чи ні. Він йшов повільно, тихо, крадькома, наче хотів переконатися, що я не прокинуся.