- Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею! - скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.
- Чого ти так на мене дивишся? - спитався той.
- А чого ти такий змарнілий та наче сумний?
Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:
- Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?
- І твоя річ така?
- І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?
- Ах ти дурне, дурне! - промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. - А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!
Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,- у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.
- А знаєш що? - озвався Семен, виходячи на вулицю. - Зайдімо ми до Шкляренка - мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.
- Якого се Шкляренка? - спитався Марко.- Того, що етнографічні матеріали колись друкував?
- Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді - років перед п'ятнадцятьма,- ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?
- Цікава.
- Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.
- Чого?
- Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.
Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.
- Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! - промовив до його Семен.
- Просимо! - відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.
Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий - видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.
Семен познайомив Марка з Шкляренком.
- Прошу сідати! - промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку - чи то невдоволення, чи то роздратування.
- Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,- заговорив Семен.
- Чого і куди?
- Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.
- Не варто й ходити.
- Чому?
- Бо однак нічого не буде з тих заходів.
- Отже, видруковано вже одну книжку.
- То випадком, а потім усе діло скаламутиться.
- Та чого ж так?
- Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!
- А мене ж та себе до яких ви лічите? - спитавсь усміхаючись Семен.
- Хотів би до перших,- озвався зовсім поважно Шкля- ренко,- а проте - не знаю.
- Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? - спитався Марко.
- Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками - знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу - хто робить? Півтори людини, а всі останні леда- рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте - ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..
- Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...
- А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..
Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.
- Тяжко, але правда,- згодився Марко.- Багато гріхів на нашій інтелігенції.
- Наша інтелігенція! - знову заговорив Шкляренко. - Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,- бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства - де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,- вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..
- Стривайте, Максиме Кириловичу,- перепинив його Семен,- хіба ж се спеціально наш продукт?
- Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?31
- Але ж ви забуваєте обставини...
- Не забуваю,- од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!
Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.
- Знаєте,- промовив він, трохи заспокоївшись,- оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.
- Ні,- озвався Марко,- я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.
- Що ж воно таке? - спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.
- Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це «сіль землі» нашої. Їх небагато - се правда,- та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!
Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.
- Бажав би, щоб ви були праві,- промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.- Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!
Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.
- Не думай, що він не робить,- сказав Семен до замисленого Марка,- він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті - каже, що сам більше зробиш.
У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже - зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,- видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.
Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.
- А, дуже радий! - задріботів він,- просимо до гурту! Знайомі? - спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.