А Катерина все грає. Переграла «Гетьмани...» і почала грати народні вкраїнські пісні, стиха підспівуючи їх голосом. Вона іноді підводе очі від роялю, і тоді вони стріваються а Марковими очима. Але се на мить - і вона знов грає ще щиріше, ще краще. Останній акорд і все тихо... В сі дожидають, всім не хочеться кінчати.
- Ще, ще! - шепоче Марко тихо, боячись голосним словом розмаяти чари, що повили всіх.
Катерина мовчки грає ще.
Що се? Марко не чув його ніколи, але воно займа йому душу зглибока. Сумні, сумні згуки. В їх таке горе, безнадійне, безпросвітне. Зникає щастя, зникає надія!.. Отже, ні! Щось інше чується в високих акордах. Чуючи їх, забуваєш те горе, що оце тільки зараз почував, забуваєш і починаєш почувати втіху. Утіха виросла на грунті того горя, але вона дужча, але вона вища від його. Хочеться плакати, й благословляти, і віддати себе на жертву. Останній високий акорд і все стихло...
Ніхто не промовив спершу й слова. Всі нерухомі. Нарешті Катерина тихо зачиня рояль і встає.
- Що це ти грала? - питається Марко в неї.
- Так собі, власну фантазію! - відмовля вона, сяючи очима.
- Одначе я й не знав, що ви кампозиторка! - скрикує Бійцевський.- Чудова річ!
Усі хвалять, але Катерині мов не подобається те хваління. Вона починає говорити про інше. Другого дня Марко вертається з роботи. Він увіходить у передпокій і чує, як Катерина грає, і знову ті ж згуки, що вчора так його вразили. Зупиняється і не йде в хату, боячися перепинити грання, бажаючи його дослухати. Ще кілька акордів, і Катерина почина співати. Маркові виразно чути слова:
У грудях смерть. Я знаю - вмру,
Життя кінчається моє;
Але на долю у душі
Жалю у мене не встає.
Я знаю - вмру, та на руках
Умру в коханого мого;
А поки я іще живу,-
Не засмутю нічим його.
І щастя все, що можу дать,
Я дам цілком тепер йому,
На горе, сльози та журбу -
Хвилини в йoгo не візьму.
О милий мій, недовгий час
Судився вкупі жити нам;
Але ще поки я живу,
Усю себе тобі віддам!..
Співання стихло, акорди вмерли Марко вбіга в хату:
- Люба моя, що це ти співаєш?
- А ти чув? - питається вона, ласкаво всміхаючись.
- Чув.
- Не гаразд підслухати! Я співала слова на ту фантазію, що грала вчора. - Але ж відкіль ти взяла ці слова?
- Відкіль? Ви казали вчора, що я композиторка,- мусить же бути лібретто до моїх композицій.
- То ти сама склала ті слова?
- Сама. Тільки не тепер: ці слова я склала тоді, як лежала в школі хвора і ти до мене приїхав.
- Мила моя! - каже Марко.- А я вже був злякався.
- Чого?
- Ти не хвора?
- Анітрохи!
- Але ж я помічаю, що ти за останній час зблідла.
- У мене за останній час голова часто болить. Але ж се таке, що зараз минеться. Годі про се, мій любий! Ти голодний - ходім обідати!
І, побравшися за руки, вони йдуть до столу.
Минає тиждень, другий. Через тиждень Марко матиме місяць одпочинку. Вони вдвох поїдуть на село до Катерининого батька. Се вже давно в їх така умова. Катерина xoчe побачитися з своїми та їй таки треба й повітрям сільським трохи подихати: за останній час вона зблідла, хоча й каже, що не хвора, що се так тільки.
Одного разу Марко навіть дуже лякається. Вона говорить і відразу закашлюється дужим кашлем. Через день знов доводиться Маркові почути кашель. Він каже про лікаря, але Катерина цілком не згоджується на те,- вона й не вийде до лікаря, якщо він прийде.
- Чому ж так, моя люба?
- Тому, що я здорова зовсім.
- Але ж ти змарніла за останній час.
- Се так, не зважай на те. А от краще я тебе про інше попрохаю. Поїдемо на літо в Крим.
- А ти ж хотіла додому?
- Хотіла... Та то можна потім - заїхати на кілька день після Криму.
- Чого ж се ти так одмінила свое бажання?
- Дуже проста річ: мені хочеться бути тільки вдвох з тобою... Мені хочеться виїхати з душного міста. Куди ж ми поїдемо, коли не додому? Тільки в Крим. Я хочу глянути на море вдвох із тобою!
- Добре, мое серденько! Я й сам радий твоєму бажанню. Кримське повітря матиме дуже гарний вплив на щічки моєї любої дорогої дружини. І він цілує її трохи зблідлі щоки.
* * *
Вони в Криму.
Висока скеля знімається вгopy. Сіре величезне каміння то йде рівною стіною, то виганяється наперед, нависаючи над землею. Здається - ось-ось воно впаде, страшно грюконувши, і розмізчить усе, що попаде під його. Але се тільки здається, бо воно висне тут сотні років усе таке ж страшне, таке ж непорушне.
Спустившися на кілька сажень стрімкою кручею, скеля ховається в буйних зелених виноградниках. Попід виноградниками в'ється стежка. Вона йде понад морем: трохи оступись, і вже море плеще тобі на ноги.
Вони вдвох ідуть стежкою.
Ідуть мовчки, побравшись за руки, повні щастям од свого кохання, од цієї цудової картини, що розгортається навкруги перед їх очима. Їх очі потопають у безкраїй блакитній морській площині, осяяній ясним сонячним промінням. Та чудова площина тягнеться далеко-далеко,- краю їй не видко.
- Як гарно, що море здається безкраїм! - говорить Катерина.
- Чому?
- Дивлячись на се, ще дужче віриш, що не край життю на цьому світі, що життя - без краю.
- Шкода тільки, що очі тут одурюють.
- Нехай тут і одурюють, але є справжня безкраїсть. Вона простяглась над цим морем, над нами. Дивлячись на ту блакить, ти не скажеш, що очі одурюють, що за цією блакиттю вже й межа.
І Катерина підводе свої очі і довго дивиться на блакитне небо.
- Милий, ти ймеш віри в тогосвітнє життя?
- Хотів би няти віри, голубко...
Її очі трохи засмучуються.
- Без цієї віри так тяжко жити... А з нею так гарно, так легко...
- Правда, я сам знаю, який був щасливий, як не розуміючи вірив. Але потім прийшов час страшного аналізу і - дитячу віру вбито. Як я плакав, як уперше зрозумів, що не можу тепер знаходити оборону в вірі! Я шукав заспокоєння у всяких філософських і нефілософських теоріях і не знайшов. А потреба вірити була пекуча...
- Я не можу не вірити, що в мене є щось вище, ніж оце нужденне тіло! Не вірити, що після смерті я знов стрінуся з тобою на тому світі... Ні, я не можу!
- Але чого це в тебе такі сумні думки сьогодні?
- Не сумні, а радісні. Рада, що почуваю себе не шматком м'яса, а частиною всесвітнього духа. Я завсігди так дивлюсь на людину, але почувати себе такою можна не завсігди, і я щаслива, коли це буває.
І вони знову змовкають і йдуть тихо, а в їх коло ніг плеще море, високо над ними знімається скеля, заквітчана виноградом, а ще вище сяє сонце і безмежно простилається вічнеє, чистеє небо, говорячи їм про безмежні простори життя...
* * *
Вони на морі. Виїхали вдвох: ні він, ні вона не хочуть, щоб проміж ними був третій. Однорушно хвиля їм човен хитає. Марко держить весло в руках і дивиться на Катерину, що півлежить у хисткому човникові.
- Чого це хмари набігають? - питається вона.
І вони обоє дивляться на небо, де недавнечко сяло сонце. І тепер ще видко, як воно сяє, але його вже тьмарить, ще поки невелика хмара.
- Коли б дощу не було! - каже Марко і поверта човен до берега.
Але ж природа моторніша за його руки. Небо щохвилини насуплюється все дужче та дужче; осяйна морська блакить гасне й чорнішає все більше та більше. Вітер почина зриватися, човен почина хитати.
- Голубко, тобі не страшно? - питається Марко.
- З тобою? О, ні,- каже Катерина, і Марко дивиться їй у вічі і бачить, що їй справді не страшно. Він наляга з усієї сили на весло, і ось уже забілів перед ним побережній пісок. А хмара зовсім облягла небо, а вітер уже почина лютувати. Величезна хвиля підхопила човен і підкида його на своєму гребені. Але Марко добре пильнує весла, і Катерина бачить, як його дужі руки з напруженими жилами, здержують човен і за мить він переліта через хвилю і врізується в пісок.
Треба ще йти поки водою,- Марко бере на руки Катерину і несе її.