"А чому ви не злякалися?" - Розумно запитала Террі.
«Тому що загроза смерті для мене є майже звичайною справою», - відповів я. "У кожному завданні він ходить у мене за ліктем".
"Призначення?" - сказав Джеррі. «Яке завдання? Розкажи нам, що ти робиш. Розкажи нам, у чому весь цей жахливий бізнес».
Хто були ці люди? - спитала Террі. «А що було в тих будинках?»
"Які будівлі?" Я сказав. “Які люди? Людей не було. Будинків не було. Їх ніколи не існувало».
«Новини про вибух потраплять до газет у заголовках, і тоді ми зможемо розповісти всім нашим друзям, що сталося», - сказав Джеррі.
"Це ніколи не дійде до газет", - сказав я. «І якщо мене запитають, я відмовлюся від найменшого знання про вибух та події навколо нього. Тема закрита. Період! »
"Як ти можеш бути таким загадковим перед лицем ..." - почала Террі.
«Моя робота – загадка, – сказав я. Потім з усмішкою: «А я фантом, який не існує насправді – просто образ твоєї мрії».
Я простяг Террі пояс з грошима і сказав: «Я повинен тобі, люба, і є невеликий початковий внесок. Я в боргу перед вами обома. І я підозрюю, що в цьому брудно-багатому поясі достатньо, щоби відкрити магазин одягу.
Розділ Двадцять чотири
Через два дні мене розтягли між атласними простирадлами ліжка розміром з тенісний корт у найдорожчому і розкішному номері готелю Royal Curasao на затоці Пескадера. В одній руці була склянка сухого апельсинового лікеру, названого на честь острова, а в іншій – ніжно-блакитний телефон. У моєму вусі пролунав голос Девіда Хока, який якраз у цей час надзвичайно весело подав мені знак зі свого трону у Вашингтоні, округ Колумбія.
"І не забудьте відправити гроші!" Я сказав йому.
"Сонячно?" крикнув він. “Ну, тут не сонячно. Увесь день йшов дощ! Потім він м'яко посміхнувся.
«Надайте гроші по телеграфу!» - крикнув я йому у відповідь. «Я людина безмежного терпіння. Тому будь-якої години наступної години підійде. А якщо там справді йде дощ, обов'язково одягніть плащ! »
Я кладу слухавку.
Я перекинувся і підморгнув Роні Фольстедт, яка лежала поруч зі мною, спираючись на подушки і випиваючи склянку тієї ж місцевої суміші.
"Хок хотіла знати, чи не хочемо ми отримати додаткову відпустку від уряду", - сказав я їй. «Він запропонував неспішний круїз Карибським морем».
Рона скривила кисло-лимонне обличчя. Потім вона посміхнулася. «Я не знав, що цей старий має почуття гумору».
«Він добре це приховує, – відповів я. «І затягує його лише тоді, коли є особливий випадок, гідний невеликої посмішки. Наприклад, коли весь народ було врятовано від атомної руйнації міста за містом».
Рона відпила свій напій. "А що ще він сказав?"
«Лише те, що, за моїми вказівками, його хлопці виявили всі валізи з бомбами. Він проінформував російський уряд про те, що змова з метою вбивства була розгромлена; файл закритий».
«Боже мій», - простогнала вона. І це все, що стосується всього каперса? Невеликий круїз, кілька пострілів, купання в океані, камера тортур, ще постріли та невеликий вибух? »
Вона посміхнулася. «То що ж нам робити, щоб розважитись?»
Я не сказав жодного слова.
Але все одно наступні два тижні я витратив, відповідаючи на це запитання.
Кінець.
Картер Нік
Вбивця: Кодове ім'я Стерв'ятник
Нік Картер
Вбивця: Кодове ім'я Стерв'ятник
Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
Перша глава.
Я облизнув пересохлі губи товстим язиком і примружився, дивлячись на сонце над головою. У роті був присмак старого паперу, а у вухах тупе, але наполегливе дзижчання.
Неможливо було точно дізнатися, скільки часу я пролежав непритомний на краю маленького худого куща терну. Коли я вперше прийшов до тями, я не міг згадати, де я був і як я туди потрапив. Потім я побачив викривлену, блискучу громаду уламків, маленький літак Муні, який упав, як поранений яструб, з безхмарного неба. Напівзламані смуги металу - залишки сильного удару - здіймалися всього за тридцять ярдів над коричневою травою вельду, і тонкі цівки диму все ще тяглися до неба. Тепер я згадав, як мене викинуло з літака, коли він ударився об землю, а потім я поповз подалі від вогню. За станом сонця я зрозумів, що з ранкового аварії минуло кілька годин.