Капітан затис ліхтарик під пахвою й натягнув хірургічні рукавички. Тоді обережно відгорнув простирадло, що вкривало жертву. Промінь ліхтарика ніби випадково вихопив із пітьми труп. Жанна відсахнулася. У неї підкосилися коліна. Вона покликала на підмогу свій статус слідчої судді. Роки навчання. Непохитну впевненість у своєму покликанні. Думай як суддя і тільки як суддя.
Шматків було щонайменше п’ять.
Із тулуба з розпанаханим черевом стирчали, на місці плечей і стегон, білясті кістки. Усі чотири кінцівки було вирвано. Голову жінки, або того, що від неї лишилося, не було видно: вона була закинута назад. Волосся мокло в калюжі.
Попри жах, що парадоксально сліпив Жанну своєю непроникною пітьмою, їй в око впали кілька деталей. Білість шкіри. Огрядність тіла. Її плечі й стегна були округлі, немов відшліфовані водою скелі. Жанна пригадала скульптури Жана Арпа. Білі м’які фігури, без рук і без ніг, що так і манили своїми чистими обрисами, аж хотілося їх погладити...
У темряві Жанна розрізнила розкидані руки й ноги. Наполовину пожерті. Місцями попечені. Вдалині, попід стіною, також лежала купа сірих тельбухів, що, злипнувшись, мокли в брудній воді.
Жанна усвідомила, що всі навколо мовчать. Усі були однаково шоковані: Тен, Райшенбах, Леру, секретарка... Вона підійшла ближче до страхітливої сцени, яку нерішуче освітлював своїм ліхтариком капітан. Жанна помітила рану на горлі, перерізаному від вуха до вуха.
— Можете посвітити на обличчя?
Капітан не ворухнувся. Жанна взяла з його рук ліхтарик і скерувала промінь у потрібному напрямку. М’язи й кістки обличчя змішалися під шкірою в суцільну масу. Його вкривала фіолетова гематома, схожа на величезну винну пляму. Убивця лупив свою жертву каменюкою чи якимось обухом. Не раз. Під шкірою зібралася й згорнулася кров. Це означало, що під час цих тортур дівчина досі була жива. Жанна також помітила згустки крові в кучерях: вбивця розбив їй череп. Поміж розпатланого волосся виднілися шматочки мозку.
Жанна перевела ліхтарик на живіт. Розпанаханий вертикальним порізом від грудної клітки до таза. По боках — рани, подряпини, отвори. Можливо, навіть малюнки. Бракувало однієї груді. Інша звисала. Жанна здогадалася, що вбивця занурювався обличчям у ці рани й кусав м’язи. Кожен укус шматував шкіру по краях отвору. Злочинець оголював плоть, а тоді впивався в неї зубами. Йому не подобається шкіра. Він хоче доторкатися до ніжного, ще теплого м’яса, відчувати тканини м’язів, твердість кісток...
Жанна посвітила ще нижче. Пах. Вона передбачала, що та зона постраждала особливо сильно. І мала рацію. Вбивця роздер лобок. Зубами. Або руками. Він відгорнув шкіру по боках і впивався зубами в органи, всмоктував кров, випорскував її назад кривавими струменями. Жанна не була патологоанатомом, але здогадувалася, що вбивця зжер усі геніталії цілком. Статеві губи, клітор, труби, матку... Проковтнув усе. Поглинув ці дорогоцінні частини, символи жіночності.
Раптом у Жанни сяйнув здогад. Убивця — жінка. Горгона, яка хотіла заволодіти плідністю своєї жертви. Як папуаси з’їдають серце чи мозок своїх ворогів, щоби перейняти певні їхні риси. Жанні на думку спали слова. Слова, які їй вбивали в голову в церкві, у її перше причастя: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я в ньому»[14].
Жанна помітила відображення свого блідого обличчя в калюжі. Боже мій, я зараз зомлію... Щоб повернути собі солідний вигляд, вона простягнула ліхтарик капітанові й обернулася до Тена.
— Перша була в такому ж вигляді?
Суддя не відповів.
— Ти бачив тіло чи ні?
— Лише на фото. Коли я приїхав, його вже забрали.
— Але там усе було так само?
Суддя спромігся лише кивнути. До них долинув якийсь голос. Кремезний чоловік із великим черевом, утиснутим у синє поло «Ralph Lauren», бурмотів у диктофон. Йому було за шістдесят, він мав матову шкіру й сиве волосся з проділом посередині. Ніс із горбинкою. Маленькі блакитні очі. Його погляд здавався жвавим, смішливим і якимось водянистим. Але було в ньому й щось агресивне, щось недоречне. Ніби ці прозорі очі не мали жодного стосунку до цього засмаглого обличчя.
— Ланґлебе, — прошепотів Тен. — Судмедексперт. Клянусь, якщо цей розумник знову почне мені тут філософствувати, я його в сраку виграю.
Суддя представив йому Жанну. Вони механічно потиснули руки.
— Схоже, я знаю, як він діє, — сказав медик, засовуючи диктофон до задньої кишені джинсів.
— Ми тебе слухаємо.
Той підвів голову, киваючи на арматуру на стелі, де висіли неонові лампи.
— Він підвішує дівчину он там головою донизу. Розквашує їй обличчя й перерізає горло. Як забивають свиней на фермі. Він користується добре наточеним ножем. Краї рани акуратні. Ріже зліва направо. «Щурячий хвостик», тобто кінець порізу, не залишає сумнівів. Цей покидьок — правша. І можу вам сказати, що рука в нього не труситься. Я вже бачу, що пошкодження сягає хребта, перерізані трахея й стравохід.
У дитинстві Жанна проводила два місяці літніх канікул у селі в Перші[15]. Вона не раз була присутня на таких варварських екзекуціях. Справжня церемонія. Ріжуть кабанчика...
— Крові замало, — зауважила вона.
Експерт перевів на неї свої метанолові очі. Він оцінив її спостереження:
— Саме так. Думаю, він збирає її. У таз чи якусь іншу посудину.
— Що він із нею робить? — запитав Тен.
Ланґлебе змірив їх обох поглядом. «Два судді за ціною одного». Схоже, його це забавляло.
— Судячи з атмосфери, мабуть, одразу випиває. Ще теплою.
— Ти впевнений у своїх висновках?
— Щодо способу вбивства — так. У жертви на щиколотках сліди від мотузки. Перевірте перекладини. Там будуть сліди тертя, ознаки навантаження. У першої жертви були зламані щиколотки. Думаю, тут те ж саме. Усе це буде в моєму звіті.
— До речі, про звіт, — перебив його Райшенбах, — ми досі не отримали перший.
— Скоро буде. Це не горить.
— Не знаю, що ще тобі потрібно.
— Прояснімо все, — заговорила Жанна. — Коли він підвішує дівчину, вона ще жива?
— Звичайно. Щоб кров била ключем, серце має битися.
Тен мовчки похитав головою. На його обличчі відбилися сумніви. Здавалося, ніби він хоче довести розслідування до кінця й водночас якомога швидше вшитися звідти. Накритися ковдрою з головою та забути про все це.
— Потім, — вів далі незворушний Ланґлебе, — він розрізає їй живіт. Хапає нутрощі руками й витягує з тіла. У меню — тельбухи й...
— Ми зрозуміли.
— Як він розрізає живіт? — запитала Жанна. — Якою зброєю?
— Чимось примітивним. Я ще чекаю на результати розтину першої жертви. На мою думку, там будуть залишки металу або каменю. Але все це ніби з печерної доби.
— А потім? Що він робить?
— Спускає тіло. Ховає мотузки, гачки. Починає бенкет. Ви бачили, що з ділянкою паху? Думаю, спершу він поїдає цю частину.
— Чому спершу? — озвався Тен.
— Інтуїція. В кожному разі, цю частину він жере сирою. Негайно. Тимчасом як усе інше запікає. Є якийсь нагальний зв’язок між убивцею й жіночою маткою.
Жанна переконувалась у своїй гіпотезі. Може, вбивця — жінка?
— Тоді він вириває всі чотири кінцівки. Тут варто сказати, що ваш клієнт наділений просто-таки богатирською силою. Як на мене, він ламає суглоби й викручує руку або ногу, поки не порвуться зв’язки.
Ні, не жінка...
— Урешті-решт він розводить вогонь і запікає на ньому вибрані шматочки. Руки, ноги й деякі органи. Я ще не встиг тут усе порахувати, але у випадку з першою жертвою він ум’яв печінку, нирки і, звичайно, серце. Серце — це головне.
Тен провів рукою по лицю. Він досі тримав свій портфель. Секретарка біля нього не ворушилася. Ніби соляна статуя. Влада, яку втілювали ці двоє, здавалася застарілою, сміховинною.
— Він точно людоїд? — запитав суддя. — Я маю на увазі, він не міг забрати з собою деякі... шматки з іншою метою?
15
Перш — природний регіон Франції, розташований на перетині регіонів Нормандія, Центр-Долина Луари та Пеї-де-ла-Луар.