— Ні. Після першого вбивства я мав можливість вивчити рештки бенкету. На кістках були специфічні подряпини. Сліди розчленування. Інші кістки він поламав, щоб дістати кістковий мозок. Достоту так, як робили наші доісторичні предки. Також є специфічне пошкодження на маківці. Убивця розбиває черепну коробку, щоб висмоктати мізки. Я не спеціаліст, але, здається, це ще одна техніка кроманьйонців.
Жанна заговорила: лише чіпляючись за власні запитання, можна було не втратити ґрунт під ногами:
— А лій?
— Так він присвічує собі — палить сало.
— Нам казали про «тваринний жир». Про яку тварину йдеться?
— Хто вам таке сказав?
Втрутився капітан поліцейської бригади:
— Так мені сказали експерти-криміналісти.
— Вони помилилися. Аналізи зразків із першого місця злочину свідчать, що йдеться про людський жир. Убивця користується всім готовим. Він вирізає частини пахвини або черева й використовує їх як свічки повільного згорання.
— Якщо він уже розвів вогонь для своєї... трапези, — сказала Жанна, — навіщо йому тоді свічки?
— Для письма.
Ланґлебе взявся за прожектор і повернув його до однієї зі стін. Та була вкрита символами. Вертикальними рисками, які ускладнювалися з кожним рядком. Ряди дерев, кожне з яких мало інший рисунок гілок. Ще в них можна було розпізнати стилізовані людські постаті. Або літери з якогось примітивного алфавіту.
Відступивши, Жанна усвідомила ще одну паралель, пов’язану з діяльністю самої лабораторії Павуа. Ці покручені риски могли також позначати пари хромосом, якими їх зображають на каріотипі.
— Про ці штуки вам розкажуть криміналісти, — прокоментував Ланґлебе. — Наскільки я знаю, їх намалювали неабиякою сумішшю. Кров, слина, екскременти. І вохра. Одним словом, суцільна органіка.
Вохра: Тен уже згадував про це в ресторані, говорячи про перше вбивство. Жанна попросила більше подробиць про цей матеріал. Ланґлебе відмахнувся від запитання — мовляв, чекаємо детальніших результатів, — а тоді підсумував:
— Ми й близько не розуміємо, що це все значить. Я б навіть додав, що так все й задумано. Це фармакон, згідно з Рене Жираром.
— Не заводь свою шарманку, — сказав Тен напівжартома.
Судмедексперт усміхнувся. Його широке й масивне обличчя зі світлими очима випромінювало особливу ауру.
— «Процес жертвоприношення передбачає певну міру незнання. Віряни не знають і не повинні знати, яку роль відіграє насильство...»
Тен розтулив рота, збираючись вилаятись, але Жанна поклала руку йому на плече. Ланґлебе вже задкував, поклавши руки до кишень. У своєму поло, вичовганих джинсах, мокасинах він був схожий на яхтсмена, який зібрався поплавати на своєму вітрильнику.
— Па-па, дорогенькі. Сьогодні отримаєте мій звіт про першу жертву. З другою постараюсь упоратися швидше.
Ланґлебе відкланявся й попрямував до сходів. Тен сплюнув:
— От гівнюк...
— Рене Жирар — це антрополог, — пояснила Жанна. — Він написав дуже відому книжку, «Насильство і священне».
— Он як? — реготнув Тен.
Тоді гукнув, ні до кого конкретно не звертаючись і вказуючи на тіло:
— Це можна забирати чи як?
Люди довкола заметушилися. Жанна вела далі:
— У цій книжці він пояснює, як первісні суспільства регулювали насильство в клані за допомогою жертвоприношень. Це був ніби клапан, що дозволяв випустити агресію, зменшити напруження. Проливалася кров — і пристрасті влягалися.
— А «фарма-щось-там» — це що?
Тіло запихали в пластиковий мішок.
— «Фармакон» у перекладі з грецької означає речовину, яка є отрутою і водночас ліками. Згідно з Жираром, у стародавніх народів цю роль відігравало насильство. Лікувати насильство насильством... Хтозна. Можливо, вбивця хоче врятувати наше суспільство від хаосу.
— Дурня. Якийсь псих грається в канібала, а в нас немає ні найменшої зачіпки. Ось такі справи.
— Привіт. Можна вам дещо показати?
Поруч із ними стояв чоловік у білому комбінезоні. Він із шурхотом зняв капюшон. Алі Мессауд, керівник ЕКС — експертно-криміналістичної служби. Вони привіталися жестом: усі були між собою знайомі.
Мессауд повів їх до того місця, де лежало тіло, а тепер залишилися контури з липкої стрічки.
— Погляньте туди.
Довкола силуету купчилися чорні сліди. Жанна вже помітила їх раніше, але подумала, що то криваві плями. Зблизька виявилося, що то фрагменти відбитків. Вигнуті, посічені, загадкові форми.
— Відбитки ніг, — підтвердив Мессауд. — Точніше кажучи, босих ніг. На мою думку, вбивця роздягається догола й тупцяє довкола жертви.
Тен уже згадував цю деталь. Жанна уявила собі голого чоловіка, що схиляється над жертвою й починає її пожирати. Хижак.
— Тут не тільки сліди ніг. Руки теж. Убивця ходить на чотирьох кінцівках. Просто жесть.
— Відбитки здаються досить невеликими, — зауважила Жанна. — Вони можуть належати жінці?
— Ні. Не думаю. Але точну відповідь дасть аналіз ДНК. Пальці зігнуті. Вбивця спирається на підлогу стиснутими кулаками. І я помітив іще дещо. Якщо порівняти розташування відбитків долонь і ступень, можна побачити, що він переміщується, розвертаючи долоні всередину.
— Страждає на фізичне каліцтво? — запитав Тен.
— Можливо. Або ж імітує деякі види мавп. Важко сказати напевне.
Жанна продовжила розвивати свою думку:
— Можеш за цими відбитками описати статуру вбивці?
— Більш-менш. Чувак носить 40-й розмір, але руки в нього маленькі. Судячи з того, що він зробив із тілом, це має бути якийсь здоровило. Але водночас сила відбитків натякає на невелику вагу.
Тен кивнув на моторошні знаки, що виднілися на стінах.
— А це? — запитав він Райшенбаха. — Ти доручив комусь це вивчити?
— Кільком спеціалістам, — відповів Мессауд. — Антропологу. Археологу. Криптологу. Поки що ми не отримали результатів.
Підійшов капітан територіальної бригади. Він постукав по своєму наручному годиннику й звернувся, знову-таки, до Тена:
— Можемо підніматися, пане суддя? Директор лабораторії чекає на нас у своєму кабінеті.
11
— Шановні, чим я можу вам допомогти?
Жанна з Теном перезирнулися. За таких обставин запитання здавалося не дуже доречним. Бернар Павуа був велетом, непорушним, наче мармурова статуя. Зростом близько метра дев’яноста, вагою під сто двадцять кіло, він сидів за своїм письмовим столом, підпираючи плечима шибу вікна. Добре за п’ятдесят, квадратне обличчя, шевелюра з тугими кучерями, колись білява, тепер сива, й окуляри в роговій оправі. Його обличчя було спокійне, але золотисто-карі очі за скельцями нагадували крижинки на дні склянки віскі. Пика on the rocks[16].
— Ну, чекаю на ваші запитання.
Двоє суддів, флік і секретарка сиділи навпроти масивного столу.
Тен, закинувши ногу на ногу, сказав таким самим тоном:
— Розкажіть нам про жертву.
Павуа пустився в класичні дифірамби. «Незрівнянна співробітниця. Чарівна жінка. Ніхто не міг бажати їй зла». І так далі. Неможливо було зрозуміти, чи він справді вірив хоч в одне слово зі своєї стереотипної промови. Жанна не вслухалася. Вона розбиралась у своїх відчуттях, досі осліплена сяйвом лабораторії.
Вийшовши з пітьми парковки, вони проминули приміщення бездоганної чистоти. Стерильні лабораторії. Герметизовані кімнати. Кабінети, розділені скляними перегородками. Дорогою вони перестріли десятки спеціалісток у білих халатах. Справжній промисловий вулик. «Двадцять тисяч амніоцентезів на рік», — уточнила заступниця директора, яка їх супроводжувала.
Але найбільше Жанну схвилювала саме ця спеціалізація. У пробірках, у центрифугах, у витяжних шафах — всюди була амніотична рідина. Води родючості. Народження. Невинності... Після того, що вони бачили в підземеллі, це було ніби потрапити з пекла в рай. Перейти від смерті до життя.