Выбрать главу

Підвівшись, Павуа підтвердив перше враження: він мав зріст понад метр дев’яносто і був кремезний, як бик. На собі мав потворну блискучо-зелену футболку з написом «NO LOGO» та бежеві полотняні штани. Його атлетичне, але обрезкле тіло нагадувало величезну грушу.

— Я не експерт, — сказав він так, ніби це його забавляло, — але мені здається, що це звірство — справа рук серійного вбивці, чи не так? У телеку весь час таке трапляється. Чому б цьому не статися в реальності?

Ніхто йому не відповів. Неможливо було приховати правду: вони блукали в пітьмі. А цей глузливий велет сипав їм сіль на рани. Він відчинив двері. З його обличчя не сходила усмішка. Компанія мовчки вийшла. Павуа махнув їм на прощання й повернувся до себе в кабінет.

У ліфті Франсуа Тен запитав Жанну:

— Ну й мудак. Що думаєш про це?

— Перевір, чи хтось часом не викрадав амніотичну рідину.

— Де?

— У лабораторії.

— «Хтось» — це хто?

— Убивця.

— Навіщо йому це робити?

Жанна ухилилася від відповіді.

— Прочеши весь район. Зв’яжися з Бригадами з запобігання злочинам. Убивця втік на світанку. І точно не на летючій тарілці. Можливо, його зупиняли для перевірки.

— Це було б справжнє диво.

— Таке вже траплялося.

Двері відчинилися. Тен, який стояв до них спиною, вийшов із ліфта, задкуючи. Опинившись у фоє, він, здавалося, відчув полегшення після допиту та огляду місця злочину.

— Окей, — сказав він, плеснувши в долоні. — Я все це перевірю, а як отримаю звіти про розтин, то наберу тебе. Можемо повечеряти разом і все це обговорити, що скажеш?

Жанна скривилася. Підтвердилася підозра, яка не давала їй спокою всю дорогу від самого СВІ. Франсуа Тен розраховував скористатися цими канібальськими злочинами, щоб її закадрити.

Невже вона була настільки похмура, що її можна було спокусити трупом?

12

20:30.

Жанна повернулася до СВІ, але скасувала всі допити. Не мала снаги. Сяк-так позаймалася поточними справами. Підписала виклик до суду на ім’я Мішеля Дюнана, хтивого покидька, який отруїв увесь будинок свинцем. Проглянула інші досьє. Але сил зануритися в справу Східного Тимору не було. Завтра. Ось так вона підтримувала в собі ілюзію роботи аж до прийому в психотерапевта. Єдиного, що могло насправді привести її до ладу...

Тепер вона була вже вдома. Вечоріло, і небо, досі налите дощем, ніби чекало на ніч, щоб знову вибухнути зливою. Жанна застигла на кухні, досі у вологій куртці, втупившись на китайські страви, які купила чисто рефлективно. Ні найменшого апетиту.

Перед очима стояла мертва дівчина. Скалічена. Порізана. Поїдена. Її прозорі очі на пошматованому обличчі. Її розкидані кінцівки. Її нутрощі. А також малюнки на стінах, чорні, аж нагадували автомобільне мастило чи оливу... Ще Жанна пригадувала занадто білі, занадто стерильні лабораторії. Незворушне обличчя Бернара Павуа за окулярами в стилі Елвіса Костелло. Неллі померла в цій формі. Але її душа мандрує далі.

Раптом Жанна відчула різкий біль у животі. Одразу за ним — сильний спазм. Вона підбігла до раковини, щоби зблювати. Нічого не вийшло. Вона відкрутила кран із холодною водою. Засунула обличчя під прозорий струмінь. Тоді випросталась, хитаючись, схопила сміттєвий пакет і викинула в нього китайські страви. Це навіяло їй дивне відчуття, ніби вона щойно поїла. Смітник шлунок один хрін.

Жанна пішла до спальні, щоби взяти одяг на зміну. Вона жила в маленькій, нічим не примітній трикімнатній квартирі на рю дю В’є-Коломб’є. Білі стіни. Темний паркет. Оснащена всім необхідним кухня. Одна з тих відремонтованих квартир, у які столиця розпихає тисячі своїх одинаків.

Жанна з вдячністю занурилася під душ. Пекучі струмені змили дощову воду й піт з її шкіри. Огорнена парою, хлюпотом, вона мала враження, ніби от-от розчиниться. Вона досі ходила краєчком прірви... А якщо депресія повернеться? Жанна намацала баночку шампуню. Ця проста дія заспокоїла її. Їй здавалося, ніби вона миє не лише волосся, а й душу.

Жінка вийшла з душової кабінки, більш-менш заспокоєна. Витерлась. Розтріпала волосся. Помітила відображення свого обличчя в дзеркалі і якусь секунду не могла повірити, що це суворе, замкнуте лице належить їй. За один день вона постарішала на десять років. Запалі щоки. Зависокі вилиці. Синці й зморшки довкола очей. Вона вперше пораділа, що Тома більше їй не телефонує. Що ніхто їй не телефонує. Її вигляд нажахав би будь-кого.

Повернулася до вітальні. У квартирі досі було вогко від пообідньої зливи. Немовби сама ніч пітніла. На журнальному столику лежав цупкий конверт з її іменем. Два вечірні диски. Опечатаний оригінал і копія для прослуховування із записами денних прийомів Антуана Феро.

Ось що могло її відволікти.

Жанна миттю підготувала свою церемонію. Кава зі склянкою газованої води (цю звичку вона завела в Аргентині). Пітьма. Ноутбук. Навушники. Жінка вмостилася поміж подушок, ніби кіт. Засунула диск у дисковод.

— Мені весь час сниться одне й те ж, — сказав жіночий голос.

— Що саме?

— Золотий ангел рятує мене від смерті.

— Якої смерті?

— Я вистрибую з вікна.

— Це самогубство?

— Так, самогубство.

— Ви вже відчували спокусу здійснити такий рішучий учинок у реальному житті?

— Ви самі добре знаєте. Три роки депресії. Два місяці в лікарні. Рік лицьового паралічу. Тож так, я «відчувала спокусу», як ви кажете.

— Ви намагалися викинутися з вікна?

— Ні.

Психіатр мовчить. Заохочує поміркувати.

— Ну, так, — зізнається жінка.

— Коли це було?

— Не можу сказати. Це був най... сплутаніший період у моєму житті.

— Пригадайте обставини. Де ви мешкали?

— На бульварі Анрі IV, в 4-му окрузі.

— Неподалік від площі Бастилії?

— Так, на самій площі...

Антуан Феро більше не ставить запитань. Усе відбувається так, наче в ньому є датчик правди, що допомагає йому виявити в потоці слів якесь тріпотіння, якусь дрібничку, яка дозволить проникнути в думки пацієнта.

— Я пригадую, — шепоче жінка. — Я відчиняю вікно. Бачу небо... Бачу пам’ятник... Генія свободи... Він сяє в темному небі. У мене в голові все перевертається. Мене вже не вабить порожнеча. Мене пронизує сила янгола. Його сила. Він підтримує мене зсередини. Затягує мене назад, до життя. — Жінка вибухає слізьми. — Я врятована... Врятована...

Кабінет лікаря Феро став для Жанни казками з «Тисячі й однієї ночі». Історії. Долі. Персонажі. Вона порівнювала ставлення психотерапевта з власною роллю на допитах підозрюваних. Тут усе було навпаки. Жанна допитувала своїх «клієнтів», щоб ув’язнити їх, Феро ж намагався їх звільнити. Але в кожному разі йшлося про те, щоб змусити їх зізнатись у своїх учинках...

Жанна слухала і слухала. Особливо голос Феро. Він огортав її ніжністю. Давав затишок і безпеку, водночас теплий і свіжий. У ньому було щось рослинне. Ніби листки, що вкривають квітку...

Жанна перемотала диск. Зупинилася на одному клієнті. Екзальтований голос, поспішливий темп. Чоловік говорив. Замовкав. Знову озивався. Одні слова тягнули за собою інші. Асоціації. Алітерації. Протиставлення. Ніби в тій давній грі — «Марабу», де треба називати слова, що починаються зі складу, яким закінчуються попередні: марабу... Бутерброд... Родовід...

Пацієнт описував сон і обставини, за яких він йому наснився. Перед сном чоловік прогортав літературний часопис «Правила гри». Його назва нагадала йому про Жана Ренуара, режисера однойменного фільму. Уві сні довгометражку замінила стрічка «Людина-звір», інший фільм Ренуара, де Жан Ґабен керує паротягом. Страшні, незабутні чорно-білі кадри машини на повному ходу і трагічної міни Ґабена в кабіні. У тому ж таки сні ця картинка засоціювалася з останньою сценою однієї п’єси Чехова — пацієнт не міг пригадати, якої саме, — де головні герої обмінюються останніми репліками під свист поїзда на задньому плані. Сон на весь день залишив йому непозбувне тривожне враження.