Тоді чоловік пригадав іншу деталь. Під час навчання на філфаці він писав на залік із театрального мистецтва твір про цю фінальну сцену з Чехова. У висновку він указав, що в психоаналізі потяг у сновидінні символізує смерть. Потім пацієнт згадав інший факт. Після написання цього завдання він упав у депресію. Він на два роки закинув університет. Наче ці кілька рядків про російську п’єсу, а точніше про прибуття потяга на задньому плані, викликали цей зрив і поселили в його голові думки про смерть.
На прийомі завдяки сну, завдяки кушетці він звернув увагу на ще одну обставину На подію, яку він ніколи не пов’язував з усім цим. У той час його мати, яка виховала його самостійно, знову одружилася. Тієї весни вона переїхала до свого нового партнера, залишивши пацієнта самого в їхній квартирі. Тоді потяг — смерть — зринув у репліках Чехова і в його творі. Але також і в реальності. Цей потяг забрав його матір і вбив його самого в глибині його свідомості...
Жанна слухала, широко розплющивши очі в темряві. Вона була зачарована. Втратила будь-яке поняття часу — і навіть простору. Плинула в пітьмі у навушниках, просочуючись цими голосами, що пронизували її, радували, а провідником слугував голос Феро, ласкавий і спокійний.
Раптом Жанна заворушилася. Глянула на годинник. Друга ночі. Їй треба поспати. Щоб завтра бути у формі. Вона й так змарнувала цілий робочий день...
Жінка швидко перемотала післяобідні прийоми. Останній на доріжку. Зупинила запис на 18:00.
— Ви не приляжете?
— Ні.
— Тоді сядьте. Вмостіться зручніше.
— Ні. Ви добре знаєте, що я тут не заради себе.
Новий пацієнт говорив владно. Мав сухий глибокий голос та іспанський акцент.
— Щось сталося?
Тон Феро, здавалося, змінився. Став напруженим. Нервовим.
— Сталося? Його зриви все сильніші.
— Що він робить під час цих зривів?
— Я не знаю. Він зникає. Але це небезпечно. У цьому я впевнений.
— Я маю з ним побачитись.
— Це неможливо.
— Я не можу поставити діагноз, не поговоривши з ним, — каже Феро. — Я не можу лікувати його через ваше посередництво.
— Це все одно нічого не дасть. Ви нічого не побачите. Нічого не відчуєте.
— Дозвольте мені судити.
Ці останні слова Феро вимовив із нечуваною владністю. Він ставав мало не агресивним. Але іспанця це, схоже, не збентежило.
— Зло в нього всередині, розумієте? Приховане. Невидиме.
— Я тут цілими днями витягую на світ таємниці. Про які не здогадуються навіть ті, кому вони належать.
— Із моїм сином усе інакше.
— У якому сенсі?
— Я вже пояснював вам. Той чоловік, якого треба боятися, не мій син. То інший.
— Отже, він страждає на роздвоєння особистості?
— Ні. Всередині нього ховається інша людина. Або радше дитина. Дитина зі своєю історією, своїм розвитком, своїми потребами. Дитина, яка виросла всередині мого сина. Як рак.
— Ви говорите про дитину, якою колись був ваш син?
Іспанець здався:
— Ви ж знаєте, що мене тоді не було поруч...
— Чого ви тепер боїтесь?
— Що ця особистість вирветься назовні.
— У якому сенсі — вирветься назовні?
— Не знаю. Але це небезпечно. Madre Dios![17]
— Ви впевнені щодо цих зривів?
Почулися кроки. Іспанець відступав. Можливо, до дверей.
— Я маю йти. Розповім вам більше на наступному прийомі.
— Ви впевнені?
— Це я маю взаємодіяти з цією інформацією. Усе це — частина цілого.
Гуркіт стільця: Феро встав.
— Якого цілого?
— Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди.
Голос іспанця також був гіпнотичним. Він ставав усе теплішим. Він здавався засмаглим, якщо так можна було сказати про голос. Попеченим роками жари й пилюки. Жанна уявляла високого сивого елегантного чоловіка за шістдесят. Висушеного світлом і страхом.
— Я хочу з ним зустрітись, — наполягав Феро.
— Немає сенсу. Він не заговорить. Він нічого вам не скаже. Я маю на увазі, той інший.
— Ви не хочете навіть спробувати?
Звуки кроків. Феро підійшов до іспанця, який стояв біля дверей. Коротка пауза.
— Подивимось. Я вам зателефоную.
Прощання. Клацання дверей. Тоді тиша. Вочевидь, Антуан Феро пішов із кабінету відразу після цього. Жанна кілька разів переслухала цю загадкову розмову, тоді пішла готуватися до сну, не вмикаючи світла ні в спальні, ні у ванній.
Чистячи зуби, вона думала про те, що цього вечора її не занесло. Вона не мастурбувала. Відчула від цього якусь непевну гордість. Це був чистий вечір.
Жанна простягнулася під простирадлом. Ніч задихалась у власній духоті. На горизонті сунула гроза. Жанна бачила, як за вікном пропливають хмари, осяяні місяцем. Вона повернулася й поклала щоку на подушку. Прохолода. Жінка щовечора пахтилася евкаліптом — стара дитяча звичка...
Жанна заплющила очі. Антуан Феро. Його голос. За кілька годин до того, у своєї психотерапевтки, вона не втрималась.
— Мені розповіли про одного психіатра, — сказала вона якомога байдужішим тоном. — Антуана Феро. Ви його знаєте?
— Ви хочете змінити терапевта?
— Звичайно ні. Ви з ним знайомі?
— Трохи.
— Що ви про нього знаєте?
— Він працює в одній клініці. Не пригадаю в якій. Іще має свою практику в 5-му окрузі. У нього хороша репутація.
— А який він?
— Я не особливо його знаю. Просто перетиналися на конференціях.
— А який він... із себе?
Терапевтка здивовано реготнула. Прийом наближався до кінця.
— Досить милий.
— У якому сенсі милий?
— Миліший за багатьох. А чому ви питаєте?
Жанна вигадала якусь байку про психіатричну експертизу, про термінову зустріч. І по-тихому змилася, забравши з собою цю цінну інформацію. У якому сенсі милий? Миліший за багатьох...
Її долав сон, але мозок досі працював. Жанна була посеред броду. Вона покинула берег Тома — з набагато меншими труднощами, ніж очікувала, — але ще не дійшла до іншого берега. Того голосу. Берега Феро.
А тим часом між її босими ногами спливала ріка часу...
Її долала дрімота. У шибки грюкотів дощ: нарешті почалася гроза. Жанна прийняла рішення. Не вольове, а нечітко окреслене, вже просочене сном рішення, яке, втім, наступного ранку повернеться з новою силою — вона це знала.
Я маю побачити його обличчя. Обличчя того, кому належить цей голос.
13
— Здається, я щось нарив, — сказав Брецель.
Жанна не зрозуміла його слів. Дзвінок мобільного вирвав її зі сну. Вона пошукала поглядом годинник на тумбочці, скупаній у сонячному світлі. 9:15. Вона проспала.
— Слухаю тебе, — сказала Жанна, прочистивши горло.
— Три перекази з RAS. До Швейцарії. Щоразу на один і той же рахунок у банку UBS.
Жанна провела рукою по обличчю. Кімнату заливало сонце. Вона не розуміла, про що йдеться.
— Суми? — рефлекторно запитала суддя.
— 200 000 євро. 300 000.250 000. Упродовж менш ніж тижня.