— Ні, — відказала Жанна, не роздумуючи. — Любов — це головне.
Й одразу ж закусила губу, жалкуючи, що сказала таку дурницю.
— Ви знаєте, що у вас дуже особлива манера говорити «ні»?
— Ні.
Феро розсміявся від усього серця.
— Ось знову. Ви злегка повертаєте голову, лише на один бік. А не хитаєте нею.
— Це тому що я не вмію казати «ні». Принаймні остаточно.
Чоловік ніжно взяв її за руку.
— Ніколи не говоріть цього чоловікові!
Жанна зашарілася. За кожною реплікою наставала коротка пауза. Мовчання, в якому поєднувалися ніяковість і задоволення. Із нею не говорили так ласкаво вже... вже скільки?
Жанна зробила зусилля, щоб не розчинитися в блаженстві, а залишатися в реальності, підтримувати розмову.
— А ви, — вичавила вона, — як ваше прання?
— Яке прання?
— Ну, ви ж перете брудну білизну своїх пацієнтів?
— Так, можна й так сказати. Це не завжди легко, але робота — це моя пристрасть. Я тільки заради цього й живу.
Жанна сприйняла це зізнання як хороший знак. Жінки немає. Дітей немає. Вона вже пожалкувала, що збрехала. Адже про свою професію могла сказати те саме. Два фанати. Дві вільні душі.
— Якби ви мали обрати одну-єдину причину своєї пристрасті, що б ви сказали?
— Ви проводите психоаналіз для психоаналітика?
Вона мовчала, чекаючи на відповідь.
— Думаю, найбільше мені подобається, — зрештою заговорив Феро, — бути в епіцентрі механізму.
— Якого механізму?
— Механізму батька. Батько — це ключ до всього. Його тінь завжди формує особистість дитини, її вчинки й бажання. Особливо в області зла.
— Я не дуже добре вас розумію.
— Візьмімо випадок чистісінької людини-монстра. Істоти, яку навіть людиною складно назвати, такими жахливими видаються її вчинки. Наприклад, Марк Дютру. Ви пам’ятаєте цю історію?
Жанна кивнула. Якби Дютру діяв у паризькому регіоні, можливо, саме вона вела б досудове розслідування.
— Вчинки такого злочинця неможливо зрозуміти, — вів далі Феро. — Він морив голодом маленьких дівчаток у себе в підвалі. Ґвалтував їх. Продавав. Ховав підліток живцем. Це нічим не можна виправдати. Однак, якщо покопатися в його біографії, можна знайти іншого монстра — його батька. У Марка Дютру було страхітливе дитинство. Він і сам жертва. І таких прикладів купа. Ґі Жоржа покинула мати. Мати Патріса Алеґра змушувала його брати участь у своїх сексуальних іграх...
— Тепер ви говорите про матерів.
— Я говорю про батьків у широкому сенсі. Про перших об’єктів любові дитини, хай то батько чи мати. Серійні вбивці мають лише одну спільну рису, байдуже, чи вони психічно хворі, чи психопати, чи збоченці: у них було нещасливе дитинство. Вони виросли в хаосі, у насильстві, яке завадило їм сформувати збалансовану особистість.
Це вже менше цікавило Жанну. Вона напам’ять знала ці штамповані фрази, якими її годували щоразу, коли вона замовляла психіатричну експертизу вбивці. І все ж вона запитала:
— Але що ж таке «механізм батька»?
— Я часто ходжу на судові засідання. Кожного разу, коли описують родину вбивці, я ставлю собі запитання: чому батьки цієї людини не впоралися зі своїм завданням? Чому вони самі були монстрами? Можливо, вони також були дітьми жорстоких людей? І так далі. За кожним обвинуваченим стоїть уже винуватий батько. Зло — це ланцюгова реакція. І так аж до світанку людства.
— До самого прабатька? — докинула Жанна, раптом знову зацікавившись.
Феро поклав руку на спинку лавки за Жанною. Знову-таки, без жодних двозначностей. Попри серйозну тему розмови, чоловік, здавалося, був у легкому, радісному гуморі.
— У Фройда була теорія щодо цього. Він пояснив її у «Тотемі і табу». Первісний гріх.
— Це про Адама і яблука?
— Ні. Вбивство батька. Фройд вигадав притчу. Колись давно, у незапам’ятному минулому, один чоловік керував своїм кланом. Домінантний самець. У вовків таких називають альфа-самцями. Він володів жінками. Його ревниві сини вбили і з’їли його. Але одразу ж покаялись. Вони вигадали собі тотем за прообразом батька і встановили заборону на зносини з жінками їхнього клану. Так з’явилося табу на інцест і батьковбивство. Ми й досі живемо з цими докорами сумління, глибоко в нас захованими. Навіть якщо наука антропологія завжди заперечувала гіпотезу Фройда — цієї історії ніколи не відбувалося в реальному житті, — важить саме значення цього міфу. Ми носимо на собі відбиток цього гріха. Або наміру. Лише виховання дозволяє нам підтримувати рівновагу, сублімувати ці приховані бажання. Але від найменшого порушення наша жорстокість спливає на поверхню, підсилена витісненням, браком любові...
Жанна вже була не певна, що стежить за ходом думки, але це не мало значення. Вдалині сяяла, немов кришталевий конус, піраміда Лувру. Мабуть, була вже десята година. Їй не вірилося, що їхня розмова повернула в такому напрямку.
— А чим займався ваш батько?
У неї мимоволі вирвалося це нескромне запитання. Феро відповів абсолютно природно:
— Може, поговоримо про це на наступній зустрічі?
— Ви маєте на увазі, на наступному прийомі?
Вони засміялись, але чари зникли. Феро облишив спільницький тон. А Жанна мимоволі починала сумувати.
— Мені час додому. — Вона поправила волосся. — Думаю, на сьогодні з мене досить.
— Звичайно...
Психіатр, мабуть, подумав, що вона мала на увазі їхню розмову і ці занадто серйозні теми. Але він помилявся. Просто з Жанни Коровської було досить щастя.
16
Перед дверима квартири Жанна наштовхнулася на конверт, який поклали їй на килимок. Сьогоднішній запис. Прийоми доктора Антуана Феро. Вона взяла диски й вирішила, що послухає їх завтра. Вона не хотіла знову чути голос психіатра. Ятрити зовсім свіжі враження...
Жанна попрямувала просто до ванної й стала під душ у якомусь зміненому стані. Наче п’яна. Вона до пуття й не знала, як саме завершилась їхня зустріч. Вони обмінялися номерами. Більше вона нічого не пам’ятала.
Суддя вийшла з душу й надягла футболку та трусики. Вона більше не відчувала ні спеки, ні втоми. Лише заціпеніння. Солодку порожнечу. В неї залишилося тільки одне відчуття, розмите, нечітке, — зачатки кохання.
Кухня. Світло. Їсти не хотілося. Жанна просто зробила собі чашку зеленого чаю. Вона хотіла одразу ж лягти. Заснути в цьому захмелілому стані, поки все не зіпсувала тривога. Жанна себе знала. Якщо вона не засне, то почне ставити собі запитання. Чи вона йому сподобалася? Чи він їй передзвонить? Які знаки, хороші й погані, дозволяли вгадати його думки? Жанна могла цілу ніч аналізувати ось так найменшу подробицю. Справжнє досудове розслідування. Яке ніколи не приведе її до внутрішнього переконання.
Її погляд знову впав на конверт у темряві. Їй захотілося почути цей голос. Його голос. Вона всілась у вітальні з ноутбуком на колінах і навушниками на голові. Засунула диск у комп’ютер.
Жанна перемотала запис. Їй хотілося послухати лише один чи два прийоми. Вона слухала перші кілька слів кожного пацієнта й вирішувала. Упізнавала голоси, інтонації і ті ретельно пропрацьовані психічні пекельця, у яких кожен із них обертався, як хом’як у колесі.
Довелося дійти аж до кінця диска, щоб нарешті натрапити на дещо цікавеньке.
Повернувся той іспанський батько.
Із сином.
— Познайомтеся, це Хоакім.
Жанна навпомацки підкрутила гучність. Й усвідомила, що батько із сином прийшли до Феро десь близько шостої години. Якраз тоді, коли вона сиділа в засідці у машині перед під’їздом... Тож вона мала бачити, як вони зайшли й вийшли з будинку № 1 на рю Ле Ґофф. Жодного спогаду. Чекаючи на одного чоловіка, Жанна не звернула на цих двох жодної уваги.
— Добрий день, Хоакіме.
— Добрий день.
Із голосу Жанна прикинула, що йому має бути років сорок. Отже, батькові, як вона й здогадувалася, перевалило за шістдесят.