— Ви не проти відповісти на кілька запитань?
— Не проти.
— Скільки вам років?
— Тридцять п’ять.
— Ви одружений?
— Ні.
— Маєте роботу?
— Я юрист.
— У якій галузі?
— Зараз я займаюся громадськими організаціями, що базуються в країнах Південної Америки.
Хоакім говорив без тіні іспанського акценту. Отже, виріс у Франції. Або ж мав природний хист до мов.
— Чим займаються ці організації?
— Нічого особливого. Ми допомагаємо найбіднішим. Лікуємо й вакцинуємо дітей. Що ж до мене, то я керую пожертвами, що надходять з усіх куточків світу.
Тиша. Феро записував. На кожне запитання Хоакім відповідав спокійно, без поспіху чи хвилювання.
— У вас є проблеми зі здоров’ям?
— Ні.
— Ви п’єте?
— Ні.
— Приймаєте наркотики?
— Ніколи й не пробував.
— Ваш батько розповів мені, що у вас трапляються, скажімо так, зриви.
Жанні почувся сміх. Хоакім сприймав усе це легковажно.
— «Зриви». Це саме те слово.
— Що ви можете мені про них розповісти?
— Нічого.
— Тобто?
— Я нічого про них не пам’ятаю. Суцільний провал.
— У цьому й проблема, — докинув батько.
Ще одна пауза. Феро знову нотував.
— Ці провали відзначаються появою іншої особистості?
— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю!
Хоакім підвищив голос. Перша ознака знервованості. Феро й сам змінив тон. Заговорив твердіше:
— Ви були б не проти короткого сеансу гіпнозу?
— Як в «Екзорцисті»?
До юриста повернувся грайливий тон. Грайливий, але відсторонений.
— Як в «Екзорцисті». Саме так. Ця методика часто дає несподівані результати.
Знову сміх.
— Ви вважаєте, що я... одержимий?
У голосі чоловіка чергувалися знервованість і розслабленість. У тоні Феро також.
— Ні, — відповів психотерапевт. — Можливо, ваші провали в пам’яті звільняють у вашій психіці місце для іншої особистості, про яку ви й не здогадуєтесь. Або радше іншій грані вашої особистості. Може, разом нам удасться витягти її на поверхню. Гіпноз може нам у цьому допомогти. Без жодної небезпеки для вас.
Феро заговорив найсоліднішим своїм тоном. Як хірург перед наркозом. Почувся шурхіт тканини. Хоакім завовтузився на сидінні.
— Не знаю...
— Хоакіме, — видихнув його батько.
— Тату, не лізь у це!
Пауза. Тоді:
— Добре. Спробуймо.
— Дайте опущу жалюзі.
Кроки. Постукування жалюзі. Скрип. Переставляли стільці. Жанна слухала не відриваючись. З голови не йшла думка, що все це відбувалося якраз перед їхньою зустріччю. Вона починала дещо розуміти: поки вона розслаблялася, поїдаючи морозиво на Єлисейських Полях, Антуан Феро так само намагався відволіктися. Це була взаємовигідна зустріч.
Жанна перемотала, пропускаючи стадії релаксації, що передують будь-якому сеансу гіпнозу. Тепер Хоакім був у стані навіювання. Повільні відповіді. Невиразний голос, що йшов ніби напряму з гортані, від самих зв’язок. Жанна уявляла їх трьох у сутінках. Феро за робочим столом чи, можливо, на стільці біля пацієнта. Хоакім, випростаний на стільці, із заплющеними або втупленими в одну точку очима. І — трохи далі — його батько, на ногах. Жанна, сама не знаючи чому, уявляла його з густою сивою чи білою шевелюрою.
— Хоакіме, ви мене чуєте?
— Я вас чую.
— Я хотів би поговорити з тим, хто всередині вас, якщо такий існує.
Жодної відповіді.
— Я можу з ним поговорити?
Жодної відповіді. Феро підвищив голос:
— Я звертаюся до того, хто живе в голові в Хоакіма. Відповідай мені!
Жанна відмітила, що Феро перейшов на «ти». Можливо, щоб розрізняти двох своїх співрозмовників. Хоакіма й іншого. Остання спроба, спокійнішим тоном:
— Як тебе звати?
Коротка пауза. Тоді в кімнаті пролунав інший голос:
— У тебе немає імені.
Жанна аж підскочила, почувши цей тембр. У ньому була якась металічна, скрипуча, свердляча нотка. Він не походив ні на чоловічий, ні на жіночий голос. Можливо, дитячий. Коли Жанна проводила канікули в Перші разом із сестрою, дівчата робили рації з консервних банок, з’єднаних мотузкою. Голос на записі звучав достоту ніби з металевого циліндра. Залізний голос. Мотузковий голос.
— Як тебе звати?
Батько прошепотів:
— «Воно» ніколи не каже «я». Воно завжди говорить у другій особі.
— Цитьте!
Феро прочистив горло:
— Скільки тобі років?
— У тебе немає віку. Ти походиш із лісу.
— Якого лісу?
— Тобі буде дуже боляче.
— Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш?
Тиша.
— Розкажи мені про той ліс.
Залізний голос відкашлявся. Або, можливо, реготнув.
— Його треба слухати. Ліс духів.
— Чому ти так його називаєш?
Жодної відповіді.
— Ти бував у цьому лісі в дитинстві?
— Ти бував у цьому лісі в дитинстві?
Батько знову пошепки прокоментував:
— Це означає «так», я вже помітив. «Воно» повторює запитання.
Феро не відреагував. Жанна уявляла, як він зосередився на Хоакімі. Можливо, нахилився до нього, поклавши руки на коліна.
— Опиши мені його.
— Цей ліс небезпечний.
— Чому ж?
— Ліс убиває тебе. Ліс кусає тебе.
— Тебе вкусили в тому лісі?
— Тебе вкусили в тому лісі?
— Коли ти з’являєшся в голові Хоакіма, що ти просиш його робити?
Тиша.
— Ти хочеш помститися лісу?
Тиша.
— Відповідай, це наказ!
Знову кахикання. Можливо, сміх. Або відрижка. Дитячий голос підвищився на кілька тонів і швидко, монотонно затарабанив:
— Todas las promesas de mi amor se iran contigo / Me olvidaras, me olvidaras / Junto a la estacion llorare igual que un nino, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas...
Феро спробував перебити його, але чоловік-дитина повторював ту саму мантру, не дихаючи:
— ...seironcontigo / Meolvidaras, meolvidaras / Junto a la estacion llorare igual que un nino, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas...
Голос звучав жахливо, ніби голосові зв’язки терлися так, що аж розігрівалися. Ледве не рвались. Підвищивши голос, Феро спромігся витягнути Хоакіма з гіпнозу. За його наказом запала тиша.
— Хоакіме, ви мене чуєте?
— Так, чую.
Голос знову був нормальним.
— Як ви почуваєтесь?
— Втомленим.
— Ви пам’ятаєте, що сказали мені під гіпнозом?
— Ні.
— Добре. На сьогодні ми закінчили.
— Що зі мною, лікарю?
Хоакім знову заговорив грайливим тоном, але в ньому вчувалося занепокоєння.