— А в тебе, — запитала вона, — як справи амурні?
— У мене ще є в запасі кілька студенток, — відказав старигань. — Плюс моя офіційна пасія. Адвокатка за сорок, яка не полишає надії одружитися зі мною. У моєму-то віці! Одна чи дві колишні теж іще не знають, що зійшли з дистанції.
— Мабуть, сильно втомлюєшся.
— Я не кажу, що приділяю їм усім увагу. Але мені подобається цей ореол кохання. Це «Танець» Матісса. Вони ведуть хоровод, а я малюю їх на синьому тлі...
Жанна натягнула посмішку. Щиро кажучи, їй не подобалася поведінка її наставника. Невірність. Брехня. Маніпуляції. Жанна ще не настільки постаріла, щоб відмовитися від мрій про порядність.
— Але як ти так можеш? — не вгавала вона. — Жити ось так, у лицемірстві, у постійній зраді? — Вона всміхнулася, щоб пом’якшити жорстокість своїх слів. — Де тут повага?
— Це через смерть, — сказав Обюссон, раптом посерйознішавши. — Смерть надає нам будь-які права. Вважається, що, коли вона надходить, люди каються. Очищуються. Але все навпаки. Старіючи, помічаєш, що будь-які переконання, будь-які питання відходять на задній план. Залишається тільки одна певність: скоро здихати. І другого шансу не буде. Тоді починаєш зраджувати дружину, порушувати клятви. Пробачаєш собі все чи майже все. Інші — ті, що проходять через твою контору, — грабують, ґвалтують, убивають із тією самою думкою. Отримати те, чого бажають, поки не пізно. Як той фільм: «Небо почекає».
Жанна перехилила келих і гикнула. У горлі защипало від кислоти. Вона раптом посмутнішала. Офіціант запропонував їм меню десертів. Жанна відмовилась. Обюссон замовив іще два келихи.
— Знаєш, — заговорив він веселішим тоном, — я зараз вивчаю одне питаннячко. Правку, яку Рембо вніс в один свій вірш. «Знайшлася вже вона. / Що саме? Вічність! / Це море, що злилось / Із сонцем»[21].
Жанна не пригадувала самого вірша, зате добре пам’ятала картинку. Останні кадри «Безтямного П’єро» Жана-Люка Ґодара. Лінія горизонту. Сонце, що пірнає в море. Рядки Рембо, які тихо промовляють за кадром Анна Каріна та Жан-Поль Бельмондо...
— Ти хотів сказати: «Це море, що пішло із сонцем».
— Власне, ні. Рембо двічі публікував цей чотиривірш. Першого разу — у вірші під назвою «Вічність». Вдруге, пізніше, — в «Сезоні в пеклі». Спочатку він написав: «Це море, що пішло із сонцем». Тоді — «море, що злилось із сонцем». Мимохідь утративши ідею руху. Шкода. У початковій версії вражає думка, що вічність — це результат зустрічі. Одна нескінченність, що крокує назустріч другій. У моєму віці спокушають ідеї. Наче смерть — це не обрив, а радше дуга, арка. Пологий схил...
— Чому він передумав, по-твоєму?
— Бо, можливо, відчував, що помре молодим і не пізнає цього руху. Рембо квапився передати послання.
Жанна підняла келих:
— За Рембо-поштаря!
Вона вже почувалася сп’янілою. Раптом підскочила, пригадавши слова старого іспанця; «Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі».
Жанна покопалася в сумочці й глянула на мобільний.
Жодних повідомлень.
Отже, жодних трупів.
Вона усвідомила, що також чекала на дзвінок від Феро. Така вже, мабуть, її доля. Вона щомісяця платила «Orange» за мобільний зв’язок, але не існувало оператора, який продавав би абонементи на любовні зв’язки.
19
Вийшовши з ресторану на авеню Монтень, Жанна не сіла в авто, припарковане поруч. Надто захмеліла. Вона вирішила прогулятися, щоб протверезіти. Парк на Єлисейських Полях був за два кроки. Це вартувало невеличкого паломництва...
Жанна повернулася туди, де вони з Феро гуляли напередодні ввечері. Не минуло й доби, а цей момент уже здавався далеким. Чи невловимим. Як коли намагаєшся пригадати сон, що вислизає крізь пальці.
Жінка йшла далі, пітніючи під сонцем, із кожним кроком позбуваючись алкоголю. На площі Згоди вона перейшла авеню Єлисейські Поля й покрокувала в інший бік, у напрямку парковки на авеню Матіньйон. Перед входом Жанна завагалася, тоді пішла далі до скверу на Єлисейських Полях. Зайшла за браму та присіла на сонечку. Сквер був брудний. Всюди валялося сміття. Але ліворуч від неї був у розпалі, як і щосуботи, ярмарок поштових марок. А ляльковий театр із темно-зеленими стінами, здавалося, ховав у собі якусь таємницю, якийсь непереборний механізм, водночас жахливий і прекрасний, що приваблював дітей.
Жанна знову занурилась у мрії. Уже вільніше. І навіть подумки пішла ва-банк, як у телеіграх: наважилася на кілька слів, яких зазвичай уникала. Найстаріші, найбанальніші, найзатертіші на світі слова: велике кохання, чоловік мого життя, прекрасна історія...
Її дивувало, що вона вже застосовує їх до Антуана Феро. Чоловіка, з яким вона й години не поспілкувалася. Психіатра, за яким шпигувала, встановивши в його кабінеті жучки. Спеціаліста, про якого вона нічого не знала і який, схоже, мав важливіші справи. Але сама ця швидкість була частиною історії. Кохання з першого погляду...
Її вирвали з мрій крики. Ні, не крики. Сміх. Жанна машинально всміхнулася, спостерігаючи за дітлахами, що гралися в піску, крутилися на турніках, непевним кроком ходили по газонах. Дитина. Останнє слово в її скриньці скарбів...
Жанна ставилася до цього занадто серйозно, вона це знала, але коли в розмові з нею згадували фізіологічні зміни, пов’язані з вагітністю, бувальщини про ту чи іншу жінку, в якої «покращилася шкіра» чи, навпаки, «роздалася срака», вона не бачила жодного інтересу в цих темах. Це було надто поверхово.
Коли Жанна буде вагітною, вона збагне потаємну логіку космосу. Вона досягне глибинного розуміння власного єства, ставши частиною механізму всесвіту. Вона перебуватиме в злагоді із Життям. Так. Вона з запамороченням і водночас із побоюванням чекала, що її сповнить почуття людськості. Що її матка вступить у гру, забезпечивши їй найпрекраснішу роль. Що якийсь чоловік подарує їй свою любов, свою довіру, свою відданість, щоб вона перетворила їх у своєму нутрі на життєдайне ядро. Ось у чому була суть дітонародження. Любов, що набуває тіла. Дух, що стає матерією...
Сонце зникло. Небо почорніло. Назрівала ще одна гроза. Жанна звелася на ноги, шморгаючи носом, мало не плачучи. Тепер їй здавалося, що все втрачено. Неможливо. Вона ніколи не знайде свою другу половинку. Ніколи не зіллється з чоловіком. Вона була роздробленою жінкою. Як її сестра, яку знайшли розчленованою на парковці вокзалу. Або як та цитогенетикиня, якій перерізали горло, яку скалічили й пожерли два дні тому...
Вона відригнула, у роті стало гірко. Захотілося зблювати. Починався дощ. Жанну врятував дзвінок телефона. Вона покопирсалася в кишенях, у сумочці, ледве не пропустивши виклик. Вона тремтіла. Спочатку подумала про Феро. Тоді про префектуру поліції. Може, знайшли труп. Може...
— Алло?
— Тули до мене. У нас іще одне.
Голос Франсуа Тена. Напружений. Гарячковий.
— Іще одне?
— Іще одне вбивство з канібалізмом.
— Де?
— Метро «Ґонкур». Рю дю Фобур-дю-Тампль. 10-й округ. Мені подзвонив заступник прокурора. Він знав, що я веду перші дві справи.
Жанна не відповіла. У її голові вже крутилися коліщатка. Мозок блискавкою розітнув здогад. «Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі».
Убивцею-людоїдом був Хоакім.
Чи радше «чоловік-дитина», який у ньому жив.
Жанна стримала крик, що ледь не вирвався з її горла, і мовила:
— Давай адресу.
20
Поки Жанна заїхала додому освіжитись і перевдягтися та дісталася до місця подій, була вже восьма вечора. Вона припаркувалася не на рю дю Фобур-дю-Тампль, 111 (це була офіційна адреса місця злочину), а по інший бік відповідної групи споруд, звідки можна було по-тихому потрапити до мережі дворів і будівель, подалі від поліцейських фургонів та прожекторів.