Задній вхід охороняло лише двоє фліків. На Жанну чекав Франсуа Тен.
— Що в нас? — накинулася на нього суддя без жодних преамбул.
— Жінка. Перерізане горло. Розчленована. Поїдена. Це він. Точно.
— Як її звати?
— Франческа Терсія.
— Вік?
— Старша за інших. Тридцять чотири роки.
— Вона працювала в медицині?
— Ні. Мисткиня. Скульпторка аргентинського походження.
— Де саме її знайшли? На парковці?
— Ні. У майстерні, де вона працювала. Це в глибині подвір’я, он там.
— Що за мисткиня?
— Незвичайна. Взагалі-то це майстерня для палеоантропологічної реконструкції. Там відтворюють доісторичних людей у гіперреалістичній манері. Такі хріновини з силікону й шерсті, реально стрьомні. Її вбили поміж цих кроманьйонців і неандертальців.
Жанна чула про цю майстерню, мало не єдину у світі. Читала статті про жінку, яка її заснувала. Вона не пригадувала її імені, але мисткиня була спроможна відтворити обличчя людини, померлої 30 000 років тому, спираючись виключно на викопаний череп і виліплюючи лицьові м’язи з вологої глини.
Та була ще одна причина, з якої Жанна могла знати мисткиню:
— А ця майстерня, — зауважила вона, — ніколи на нас не працювала?
— На нас?
— На кримінальну поліцію. Реконструкція тіл за скелетами. Вони використовують спеціальні програми.
— Не знаю. Шефиня на місці. Її й запитай.
— А про жертву що відомо?
— Поки нічого.
Тен стояв, опершись на стіну поруч із поштовою скринькою та заклавши руки за спину. На ньому було поло «Lacoste» й полотняні штани. Світла не вмикав. Його обличчя тонуло в сутінках. Неможливо було вгадати його настрій, хіба що в голосі досі вчувалися суперечливі нотки. Роздратованість. Збудження. А також задоволення від того, що Жанна була під рукою. Поки з’являтимуться трупи, вона прибігатиме до нього кабанчиком...
— На вигляд, — розпитувала Жанна, — вона така ж, як інші?
— Складно сказати. Молода. Шатенка. Тілиста. Досить симпатична. Я бачив фото... за життя. Убивця має свій тип, це точно, але це й не дивно. Можливо, він обирає їх із причин, про які ми навіть не здогадуємось, і...
— Ти перевірив те, про що я тебе просила?
— Ти мала рацію тільки в одному: вбивця вкрав амніотичну рідину з лабораторії Павуа.
— А в іншому?
— Ти помилялась. Ми отримали аналізи ДНК: убивця — чоловік. Щоразу той самий, звісно ж.
«Це чоловік, — подумала Жанна, — і я знаю його ім’я...»
— ДНК більше нічого нам не дає?
— Точно не його особистість. Чувака в базі немає, чого й можна було очікувати.
— Він не страждає ні на яку генетичну аномалію? Чи особливість?
— Хрін там, стандартний типаж. Усе чисто.
— І це все?
Тен зітхнув, відклеївся від стінки і почав походжати туди-сюди.
— Це все, — відповів суддя крізь зуби. — І цього дуже мало. Ані найменшої зачіпки. Ні фото, ні свідків. Ніхто не бачив когось із жертв разом із підозрілим типом. Чи навіть просто з незнайомцем. У контактах теж нікого. Ні в телефонах, ні в Інтернеті. Цей чувак — якийсь невидимець. Матеріалізувався, приніс жертву, дематеріалізувався. — Тен клацнув пальцями. — Ось так.
— Ви добре покопалися в житті жертв?
Слідчий суддя став обличчям до Жанни, засунувши руки в кишені. Жінка бачила його проти світла, але його очі яскраво блищали.
— А ти як думаєш? Райшенбах перерив усі дані про дівчат. Кредитки. Чекові книжки. Дзвінки з мобільних. Ми навіть перевірили їхні маршрути в службі прокату великів, де вони мали абонементи. Нічогісінько. Можемо тільки йти від зворотного. Вони не були знайомі. І не перетиналися з нашим клієнтом до вбивства.
— Це точно?
— У кожному разі, вони не мали спільних знайомих за останні пів року. До того ж у двох із них соціальне життя було досить-таки скромне. Одна була заміжня. За вчителем в’єтнамського походження. Друга щойно розлучилася. Шлюб тривав два роки. Дітей не було. І вона спала з тим товстуном із лабораторії.
— Ви допитували колишнього чоловіка?
— Жанно, ти говориш про банальні речі. А це вбивства іншого масштабу. Щось геть незвичайне, шариш?
Так, вона шарила. Ліс кусає тебе...
— Усе вказує на організованого вбивцю. Попри різню на місці злочину, в нього холодна голова. Він визначив жертву. Спостерігав за нею. Вистежив її та заскочив у потрібний момент. І все це з причин, відомих лише йому самому.
— Не може бути, щоб ви геть нічого не знайшли.
Тен знову сперся на стінку біля поштових скриньок.
— Окей, — мовив він. — Є одна деталь.
— Яка?
— Аутизм.
— Поясни.
— Я отримав точніші відомості про роботу першої жертви, Маріон Кантело. Її заклад опікується виключно дітьми з РАС, розладами аутичного спектра.
— А в чому зв’язок із другою жертвою, Неллі Баржак? — простодушно запитала Жанна. — Чи з убивцею?
— З Баржак — не знаю. Але перевернуті руки вбивці можуть бути симптомом аутизму. Він ходить на чотирьох кінцівках і розвертає долоні в бік ступень.
Були й інші симптоми. Знову голос Феро: «Займенникова інверсія. Повторення запитань. Ехолалія. Навіть його обличчя: ви помітили, як воно спотворилося, коли говорив інший...»
Сам цього не знаючи, Тен вийшов на слід Хоакіма.
Того, що живе всередині нього...
— Що в тебе на думці? — запитала жінка.
— Анічогісінько. Я дізнавався: гіпотеза про вбивцю-аутиста не тримається купи. Він не зміг би мислити настільки структуровано, щоб організувати такі вбивства. А головне, хворі з таким діагнозом можуть поводитись агресивно, якщо їм загрожують, але не коять наперед замислених убивств.
— Може існувати якийсь зв’язок з амніоцентезом?
— Ні. Лабораторії Павуа не виявляють таких генетичних аномалій. Навіть не доведено, що аутизм пов’язаний з проблемами в генотипі. Думки спеціалістів розходяться.
— Повернімось до першої жертви. Ти думаєш, що вбивця перебував у її закладі, коли був дитиною?
— Ага. Але це теж глухий кут. Наш клієнт — дорослий. Значить, мав лікуватися там як мінімум двадцять років тому. А тоді центру ще не існувало.
Тен постукав пальцями по поштових скриньках. Вони були дерев’яні й нагадували шпаківні, які вішають у парках.
— А написи?
— Новин від експертів немає. Але я не сподіваюся на це діло. Чувак вигадав собі нову мову. Якусь безглузду фігню. Навіть якщо ці знаки нагадують алфавіт.
— Почекай на звіт від спеціалістів.
Тен знизав плечима.
— Більше мені немає чого робити.
Він знову взявся намотувати кола. Менш знервовано, менш рішуче. Вони поверталися до простору розмислів. Неясних відчуттів. До імпресіоністської стадії.
— Інтуїція підказує мені, — нарешті зізнався Тен, — що всі ці історії об’єднані однією атмосферою. Це повернення в доісторичні часи. Людський регрес. Обставини злочинів скидаються на ритуальні жертвоприношення. Місця — паркінги, підземелля — нагадують печери. У цьому сенсі майстерня вписується в загальну картину.
— Чому?
— Сама побачиш. Є ще одна деталь. Судмедексперт каже, що кістки жертв роздробили кремнієм. Чи якимось кам’яним знаряддям. Ще він поламав кістки, щоб висмоктати мозок. Наш кадр реально вважає себе первісною людиною з канібальськими нахилами. Що й становить зв’язок зі спеціалізацією Франчески Терсії, скульпторки. Усе веде нас до чогось архаїчного, допотопного. Навіть аутизм можна вважати регресом...
Жанну охопила нетерплячка:
— Ну, ходімо?
Тен запитав із навісною посмішкою:
— Тобі це подобається, еге ж?
— Що?
— Холодне м’ясо.
Жанна вперлася:
— Не особливо.
— Ага, не тринди. Добре, ходімо.