— Ні. Чекай. Хочеш сказати, я стерв’ятниця?
Тен повернувся. У його усмішці з’явився відтінок ніжності.
— Ти не помічала, що ти злегка... смурна?
— Смурна? Та ні.
— Скажімо, ти не дотепниця.
— Всяке буває.
— Можу посперечатися, що ти навіть не знаєш жодного анекдоту.
— Та знаю. Купу.
— Слухаю тебе.
Жанна задумалась, прикидаючи абсурдність ситуації. На порозі місця злочину вона ламала голову, намагаючись підшукати якийсь хороший жарт. Але вона хотіла довести цьому придурку, що вона не така, якою здається. Спрагла крові суддя. Самотня жінка. Нікчема з чорними думками. Травмоване дівчисько, яке постійно рахує подумки в лісі тиші...
— Знаєш, у чому різниця між автоматичною системою поливу та жінкою, якій пропонують анальний секс?
— Ні.
— Ні в чому.
Жанна почала повільно хитати головою на знак незгоди, наче садова поливалка.
— Цик-цик-цик-цик-цик-цик...
Тен розреготався.
— Ходімо. Подивимося на ту різню.
21
Перше приміщення було забите розкладеними на полицях головами, які представляли різні епохи, різні емоції, різні галузі. Тут можна було впізнати знаменитостей зі світу кіно, телебачення, політики. Але найбільше — людських пращурів. Були тут також керамічні голови без шкіри, з м’язами, на яких шпателем накреслили борозни.
— Дивись під ноги.
Жанна йшла за Теном серед цієї химерної фауни. Фліки натягували вздовж етажерок сигнальну стрічку, намагаючись нічого не скинути. Усі штовхалися ліктями. У повітрі застиг запах глини, тирси, хімікатів.
Друга кімната була ще дивніша.
Уздовж стін вишикувалась армія помаранчевих тіл у різноманітних позах із байдужими каучуковими обличчями. Кожну фігуру оточувала кірка з того самого матеріалу, що нагадувала еластичну ауру. На підлозі лежали порожнисті тулуби, гнучкі кінцівки. Зліпки. Жанна пам’ятала, яку техніку тут використовують. Митці з майстерні спочатку виліплювали тіло з глини, а тоді робили гумову форму. Ця форма, у свою чергу, слугувала для виготовлення силіконової статуї.
У третьому приміщенні й відбулося жертвоприношення.
Тен попросив криміналістів у білих комбінезонах:
— Можете на секунду залишити нас?
Чоловіки мовчки вийшли. Жанна пішла за колегою — і була шокована видовищем, яке перед нею розгорнулося. Першою думкою, яка передувала навіть жаху від різні, було те, що цього разу на бенкет завітали первісні люди — справжні вихідці з доісторичних часів. Жертва досі висіла головою донизу посеред кімнати, а довкола неї стояли люди у звіриних шкурах, застиглі, німі спостерігачі. Волохаті мисливці з випуклими надбрівними дугами, з випнутими щелепами, що тримали на плечах козуль чи розмахували рибинами на кінці гарпуна. Їхня постава була водночас скромна та переможна. Гомініди, горді своїм черговим тріумфом над природою.
— Здуріти можна, скажи? — прошепотів Тен.
Жанна коротко кивнула замість відповіді. Вона затримала дихання й оглянула жертву. Та була гола.
Підвішена до стелі за ногу.
Убивця скористався вже наявною системою блоків, вочевидь, призначеною для підвішування скульптур. Та й сама жінка була схожа на розфарбовану статую. Біла шкіра, синюшні гематоми, чорні смуги контрастували на її тілі. Вільна нога загадковим чином згиналася до живота, наче в бігуна на стартовій позиції. Моторошна деталь: судмедексперт уже встиг почепити на її вухо градусник із термопарою, щоб виміряти тимпанічну температуру.
Жанна продовжила огляд. Убивця розпанахав своїй здобичі черево від пресу до паху та витягнув кишки, затуливши ними обличчя. З-за них прозирало набрякле, фіолетове лице жертви. І зяюча рана на горлі...
Жанна спробувала відтворити події. Або вбивці завадили — він не встиг завершити справу. Або ж він змінив свій modus operandi — це також можливо. У кожному разі, він не зняв жінку й не розчленував її. Лише задовольнився тим, що повиривав шматки плоті зі стегон, пахвини, сідниць. Мабуть, щоб з’їсти їх.
На підлозі були сліди крові, клапті плоті, тканин — відкинутих чи виблюваних. Кістки й хрящі, подряпані, обсмоктані. Цього разу не було ні вогню, ні варварського шашлика. Канібал задовольнився сирою їжею.
Жанна роззирнулася. На стінах над етажерками з інструментами та матеріалами виднілися криваві знаки. Такі собі дерева з різноманітними гілками, що утворювали нескінченний ряд іксів та ігреків. Ці повторювані символи ще більше нагадували хромосоми в каріотипі.
Нарешті вона вдихнула й усвідомила, що запахи розчинників і смоли перебивали сморід крові та плоті. Невелика втіха... Жанна повернулася думками до божевілля вбивці. Про себе вона не кликала його Хоакімом. Тепер, зіткнувшись лицем до лиця з цим жахіттям, вона не могла переконати себе, що чула голос того, хто його скоїв.
Убивця звертався до прадавніх богів. Можливо, так він намагався врятувати свою душу. Чи планету. Чи, може, весь людський рід. Жанна пригадала Герберта Малліна, американського серійного вбивцю, який вірив, що завдяки жертвоприношенню запобігає землетрусам і визначає ступінь забруднення повітря по нутрощах загиблих.
Одне було ясно: вбивця обрав Франческу Терсію за її фах. Він хотів завдати удару в цих декораціях, серед своїх — первісних людей, якими, як і ним, рухають інстинкти виживання, архаїчні вірування. Він облишив печери — парковки, стоки — заради цього унікального місця, населеного прадавніми версіями людських істот.
Жанна подумала про Хоакіма. Його голос, що бурмотів: «Todas las promesas de mi amor»... Її знову охопили сумніви. Чи справді він убивця-людоїд? Можливо, йшлося про звичайний випадок. Збіг...
До приміщення поверталися хлопці з ЕКС у білих комбінезонах.
— Я на секунду, — кинула Жанна Тенові, який щось говорив керівнику бригади.
Вона вийшла в коридор. Перестріла Райшенбаха з намащеним гелем волоссям. У того була кисла міна. Кожна нова жертва нагадувала йому про його неефективність. Жанна привіталася, розминулася з ним і побачила в глибині коридору останню кімнату, занурену в пітьму. Сама не знаючи чому, жінка попрямувала в цей глухий кут.
У центрі приміщення стояв великий чорний лакований стіл. За ним — натягнута велюрова шворка. За нею — гурт постатей. Знову істоти з прадавніх віків. Вони демонстрували розвиток людини впродовж тисяч, а то й мільйонів років. У хаотичному порядку. Жанна рефлекторно спробувала розмістити їх на шкалі еволюції. Ліворуч помітила пару — двох невеличких горил, худеньких, чорних і волохатих. Якийсь зблиск у погляді, усмішка в куточках губ надавали їм людського вигляду. Ще лівіше шкірила ікла інша пара. Вони були менш волохаті й здавалися витонченішими. Заточеними, наче кремній, який вони, вочевидь, використовували для полювання та розведення вогню. Тертя віків викресало в їхніх очах нову іскру. Вищу свідомість.
Трохи на відстані, наче сім’я селюків, помилково запрошених на свято, стояла група кудланів, одягнених у звірині шкури, із низькими лобами, зі списами в руках. Нечесані патли, щелепи-ковадла, глибоко посаджені очі. Ці, здавалося, посідали окреме місце в ланцюгу. Жанна читала статті про еволюцію нашого виду. І пам’ятала про неандертальців, що жили одночасно з Homo sapiens sapiens, перш ніж зникнути з земної поверхні.
У глибині гурту стояли люди. Не сучасні, але й зовсім не мавпоподібні. Розпатлані, вдягнуті в шкіряне ганчір’я, наче американські індіанці, вони нагадували «Громадян Кале» Оґюста Родена. Виснажені лахмітники. Однак у їхніх скляних очах страх неначе поступився місцем хитрощам. Наступала ера людини.
Усі ці обличчя відображалися в лакованій поверхні столу, наче вони збиралися надпити з чорної калюжі. Жанна помітила останню скульптуру, що сиділа навпочіпки скраю цього ставка. Жінка, вбрана в чорне хутро чи якісь темні лахи — вона не могла розгледіти. Найбільше вражало її руде, коротко підстрижене волосся. Можливо, якийсь шаман зі світанку людства?
Жанна відскочила. Статуя ворухнулась. Насправді це була жінка, що присіла біля столу. Закутана в чорну шаль. Її вогняно-червоне волосся стирчало панківським їжачком. Схоже, вона була в ступорі.