Жанні сяйнув здогад. Шефиня майстерні власною персоною. Віртуозна мисткиня, яка давала життя своїм доісторичним персонажам. Прийшла сюди, щоб побути наодинці зі своїми думками. Не роздумуючи, Жанна підійшла й поклала руку їй на плече. Жінка з червоним волоссям кинула на неї погляд. Вона повагалася, тоді всміхнулася попри очевидний смуток.
Встала й простягнула руку.
— Я — Ізабель Вйоті. Я керую цією майстернею. Ви з поліції?
— Ні. Жанна Коровська. Слідча суддя.
Очі жінки округлилися, видаючи подив.
— Я вже зустрічалася з одним суддею.
— Я йому допомагаю.
— Це поширена практика?
— Ні. Але ця справа дійсно... незвичайна.
Жінка грубо всілася на місце. Наче ввічливість потребувала завеликих зусиль. Вона поклала лікті на стіл і підперла руками чоло.
— Не розумію... Не розумію...
— Ніхто ніколи не розуміє, — мовила Жанна. — Ми тут не для того, щоб шукати пояснень. Чи навіть аналізувати події. Треба знайти винного. Треба його заарештувати. Навіть коли ми притиснемо його до стінки, повірте, загадки не розкриємо.
Ізабель Вйоті підвела погляд.
— Я чула розмову поліцейських. Це не перший випадок?
— Наскільки нам відомо, це третя жертва. За короткий час.
— Але чому? Я маю на увазі: чому Франческа?
Жанна взяла стілець і сіла навпроти мисткині.
— Її обрали не випадково. Вбивця цікавився вашою майстернею.
— Моєю майстернею?
— Ці вбивства від початку позначені первісними конотаціями. Щось пов’язане з доісторичними часами. Ви бачили написи, які вбивця накреслив на стінах?
— Так. Ні. Я не хочу на це дивитися.
Жанна не стала наполягати. Передасть їй фото пізніше. Можливо, спеціалістка зможе щось розшифрувати і... Жанна спинила себе. Про що вона думала? Це не її розслідування. Вона в усій цій історії не має жодної легітимності. Навіть якщо, можливо, й знає, хто вбивця.
— Із чим ви працюєте, — заговорила вона, — коли відтворюєте цих персонажів? Зі скелетами?
— З черепами. З кістками. Насправді це копії. Зліпки викопних решток, знайдених в Африці, Європі, Азії. З міркувань безпеки оригінали зберігаються в музеях.
— Хто постачає вам ці деталі?
— Науковці. Музейні працівники.
— У вас щось украли?
— Як це?
— Якийсь череп, фрагменти кісток. Усе на місці?
— Не знаю. Треба буде перевірити. Навіщо красти в нас матеріали?
— Можна з тобою поговорити?
Жанна обернулась. На порозі стояв Франсуа Тен із розлюченим виглядом. Вона вийшла до нього в коридор. В іншому приміщенні спеціалісти з кримінальної поліції та медики обережно знімали тіло.
— Якого хріна ти твориш? Ведеш за мене розслідування?
— Ні. Я просто хотіла дізнатися, чи...
— Я чув тебе. Що це за питання? Тепер ти думаєш, що вбивця краде кістки?
— У Павуа вкрали амніотичну рідину. Можливо, він щоразу забирає якісь рештки. Наче трофеї. А...
Тен уже не слухав: він дивився на щось чи на когось понад головами медиків та статуй. Ланґлебе, судмедексперт. Він досі тримав у руці диктофон. Мабуть, уже завершив огляд. Це він дав згоду на вивезення тіла.
— Клянусь тобі, якщо цей знову валятиме дурня... — вичавив Тен крізь зуби.
Ланґлебе підійшов.
— Ви знаєте, що казав Лакан?
— Бля... — прошипів Тен.
— «Якщо ви все зрозуміли, значить, ви помиляєтесь».
— Може, перестанеш молоти херню? — сказав суддя, тицяючи пальцем.
Судмедексперт підняв руки в заспокійливому жесті.
— Окей. До роботи. Спосіб дії той самий. От тільки цієї ночі наш месьє схалтурив. Або його перервали. Або з невідомої нам причини він хотів упоратися швидше. Він не зняв жертву. Не розчленував її. Не запік жодного шматочка. Окрім цього, все так само. Пустив кров. Покусав. Порізав.
— Мені потрібен твій звіт завтра вранці.
— Буде. Це копіпаст, за винятком кількох деталей.
— Яких деталей? — запитала Жанна.
— Він зжер очі.
Тен енергійно струснув головою.
— Більше не можу, — сказав він Жанні з відразою. — Валімо звідси.
Вони попрощалися з Ланґлебе й повернулися через кімнату зі зліпками, тоді через приміщення з головами. Надворі метушилися фліки. Деякі досі натягували пластикові стрічки, перекриваючи центральне подвір’я. Інші стежили за входом у двори. До периметра не пускали жодного цивільного, але всі спостерігали з вікон.
Райшенбах пройшов під стрічкою та попрямував їм назустріч.
— Повна срань. Журналісти вже тут.
— Ти диви, — мовив Тен. — Хто їм повідомив?
— Точно не ми. Що робимо?
— Скажи їм, що прокурор дасть пресконференцію вранці післязавтра, у понеділок. У нас немає вибору: доведеться все розповісти. Це буде швидко, судячи з того, скільки нам відомо.
Флік пішов. Тен узяв Жанну під руку й шепнув:
— Ходімо. Вийдімо ззаду.
За кілька хвилин вони знову стояли на ґанку на рю Сів’яль.
— Я подзвоню тобі, коли отримаю всі дані, і ми підемо десь поїсти на цих вихідних, добре?
Як і першого разу в лабораторії Павуа, до Тена повернулася його природна жвавість. Жанна осадила його:
— Знайди вбивцю. Це не іграшки.
Усмішка зникла з його обличчя. Так, це були не іграшки. На кону були життя наступних жертв, суддя про це знав. Годинник цокав, і циферблат у цього годинника був кривавий, а стрілки — кремнієві.
Жанна попрощалась і пішла до своєї машини в зміненому стані. Вона чіплялася за дві думки.
Перша. Поспати кілька годин, закинувшись снодійним. Друга. Притиснути Антуана Феро й витягти з нього правду.
Не час гратися в музейних мадонн чи сполоханих коханців.
У гру вступає закон і кара.
22
Наступного ранку вона зрозуміла, що все це неможливо.
Допитати Антуана Феро — неможливо. Він ховатиметься за медичною таємницею. Зізнатися йому у своїй справжній професії — неможливо. Вона втратить його назавжди. Відкрити йому, що вона розпорядилась обладнати його кабінет мікрофонами через любовні переживання. НЕМОЖЛИВО.
Залишався інший вихід: розповісти про все Тену й передати естафету. Окрім сорому від зізнання у своїй жалюгідній махінації — жучках, статусі покинутої жінки — і у своєму збоченні — цілих ночах слухання чужих секретів, — це нічого не дасть. Тен не зможе викликати Феро на допит. Не зможе скористатися жодною інформацією із записів. З однієї простої причини: ЦІ ЗАПИСИ БУЛИ НЕЛЕГАЛЬНІ.
Жанна взяла телефон, щоб подивитися, котра година. 10:20. Неділя, 8 червня 2008 року. Вона потерла обличчя. Хімічне похмілля. Напередодні ввечері вона перерила шухляду, шукаючи снодійне. «Ксанакс». «Стілнокс». «Локсапак». Сон огорнув її, наче гіпсовий саван, що миттєво затверднув. Тепер вона ледве продерла очі, хрускаючи уявною кіркою на повіках.
Жанна важко встала й попрямувала на кухню, тягнучи за собою страшенну мігрень. «Доліпран-1000». «Еффексор». Кава. Ні, чай. Повернулася спека. Задуха, яка вже заповнювала найменші щілини квартири. Чайник. Листя юньнанського чаю. Заварник... Механічно виконуючи ці дії, Жанна повторювала собі, що не може нічого вдіяти. Нічогісінько.
Окрім, можливо, одного...
Вона поставила чашку і заварник на тацю й повернулася до вітальні. Всілася на дивані та почала продумувати стратегію. Вона могла зіграти в дурочку. Передзвонити Феро. Призначити зустріч. Невинно потеревенити з ним. Підвести розмову до серії вбивств. Але на яких правах? Вона начебто працювала в агентстві комунікацій. Звідки вона могла знати про ці вбивства? І навіщо психіатру ділитися з нею своїми думками? Вони були ледве знайомі.
Жінка задумалась. Сонячні промені плямами просвічували крізь світлі штори. Сяйво все пожирало. Палахкотіння, яке розпалювало ранок до неймовірних температур. Удень буде не продихнути.
Жанна пригадала, що на місці злочину були журналісти. Взяла ноутбук. Вийшла в Інтернет. Щотижневик «Ле Журналь дю Діманш». На обкладинці номера за 8 червня — заголовок: «Варварське вбивство в 10-му окрузі». Жанна купила випуск, розплатившись кредиткою. Завантажила файл. У рубриці «Новини», на сьомій сторінці, коротко описували події на рю дю Фобур-дю-Тампль. Автор замітки майже нічого й не знав. Він не писав ні про попередні вбивства, ні про канібалізм. Ці дані мали оприлюднити в понеділок уранці на пресконференції прокурора.