Чи читав Антуан Феро цю статтю? Чи слухав ранкові новини по радіо? Якщо так, чи пов’язав їх із Хоакімом, сином свого пацієнта? Жанна вирішила зімпровізувати. Набрала його номер. Автовідповідач. Поклала слухавку, не залишаючи повідомлення. А Тен? Вона зателефонувала йому. Теж автовідповідач. Цього разу сказала:
— Це Жанна. Вже полудень. Набери, щойно будуть новини.
Більше робити було нічого. Окрім як спостерігати за неділею, що минала з розпачливою одноманітністю. Щоб чимось себе зайняти, Жанна взяла ноутбук і переслухала ті два ключові сеанси. Перший — соло батька: «Всередині нього ховається інша людина... Дитина, яка виросла всередині мого сина. Як рак...» Другий — Хоакім власною персоною: «Ліс кусає тебе...» Такий же страхітливий, але годі щось зрозуміти. Жодної зачіпки.
Перша година. Знову набрала Антуана Феро. Автовідповідач. Цього разу Жанна залишила повідомлення якомога нейтральнішим тоном. Просто попросила передзвонити. Кладучи слухавку, вона закусила губу. Психіатр, певно ж, мав на сьогодні інші справи, аніж цяцькатися з нею. Мабуть, шукав іспанця та його сина по всьому Парижу, щоб переконати їх здатися поліції...
Жанна пішла в душ, нарешті налаштувавшись на справжню недільну каторгу. Ніяк не відкрутитись. Треба було їхати до матері в її медичний заклад. Вона не навідувалася туди вже три тижні, вигадуючи відмазки, щоб уникнути поїздки до Шатне-Малабрі. Ці приводи були не для матері — та вже давно нічого не розуміла, — а для самої себе. Жанна завжди вважала, що зобов’язана їздити туди.
Вона пообідала на кухні стоячи. Миска білого рису. Помідори чері. Вона ненавиділа такі дні. Секунди, хвилини, години накопичувалися, утворюючи суцільний сталактит самотності. Вона не говорила. Не вмикала радіо чи телек. Її думки розбухали, розросталися, поки не починали відлунювати по всій квартирі. Жанні здавалося, що вона божеволіє. Чує голоси. Хіба що то вона просто говорила сама до себе, наче стара бабуся.
Колись вона бачила на одному англійському каналі документалку про самотність у місті. Жінка років за сорок говорила на камеру, сидячи в себе на кухні:
— З якого моменту можна говорити про справжню самотність? Коли вже в четвер починаєш боятися прийдешніх вихідних. Коли вся субота обертається довкола походу до супермаркету. Коли доторк до руки колеги з офісу позбавляє спокою на цілий вечір...
Жанна здригнулася, кладучи миску в посудомийку.
Друга година. Досі жодного дзвінка. Ні від Феро, ні від Тена. Вона спробувала розгорнути книжку. Ніяк не вдавалося зосередитися. Завдяки снодійному трохи подрімала, відтягуючи поїздку. Прокинулась о 15:30. Із пом’ятими, наче обгортка від цукерки, думками. Схопила ключі від машини, айфон. Замкнула квартиру. І глибоко вдихнула.
Виїзд із міста на Порт-д’Орлеан. Двадцяте шосе. Жантії. Аркей. Кашан... Назви міст змінювали одна одну, але краєвид лишався тим самим. Запилюжене передмістя. Брудні будинки. Звичні безлисті платани, що ледве трималися на сонці, намагаючись приховати всю цю потворність. За площею Круа-де-Берні показались автомагістралі. Мости. Розв’язки. Назви ще віддаленіших міст. А попід ними — море запечених дахів, кам’яних блоків. Усе це, здавалося, шкварчало на сірій пательні.
За кілька кілометрів Жанна виїхала на авеню де ля Дівізьйон-Леклерк, що в Шатне-Малабрі. У його кінці розташовувався пансіонат «Альфедія». Модерна будівля, похмура й безколірна, нагадувала якийсь мотель на приміській трасі. На підсвіченій вивісці було написано: «Резиденція для пенсіонерів», але місцина радше скидалася на людське звалище. Напівбожевільня, напівпритулок для смертників.
У фоє крізь брудні вікна приймали сонячні ванни звичні лежачі. Нерухомі, з незворушними поглядами, з такими зморщеними обличчями, що нагадували клубок пряжі. Вони вже нічого не бачили. Не думали. Жанна завжди вважала, що маразм, хвороба Альцгеймера і всі ці слабоумства були дарунком небес, який дозволяв не бачити приходу смерті. У такому віці щастя полягало в тому, щоб розучитися рахувати. Роки. Дні. Години. Вегетативний стан, у якому кожна секунда — це окреме життя.
Вона вийшла на службові сходи та ковтнула кілька прольотів. Дісталася третього поверху, промайнула не дивлячись повз живих мерців у залі з телевізором, а тоді стрімголов увірвалася до материної кімнати.
Кислотні кольори. Дешеві матеріали. Витребеньки, призначені зробити приміщення більш домашнім. Щоразу, буваючи тут, Жанна думала про фараонів, яких ховали з особистими речами та рабами. Гробницею була ця кімната. Рабом — вона.
— Привіт, мамо. Як справи?
Вона зняла піджак, не чекаючи на відповідь. Підвела матір, легеньку, як пір’їнку, зате з кам’яним обличчям. Підклала їй під спину подушки. Старенька її не бачила. І Жанна, у якомусь сенсі, теж її не бачила. Усі ці роки, що навідувалася сюди. Лише відмічала територію, відвойовану смертю. Мінус один кілограм. Трохи більше обвисла шкіра. Випнута кістка...
Жанна сіла й утупилася за вікно. Там змагалися за простір липи й сосни. Навіть ці дерева здавалися зараженими розпадом і стражданням. Вона усвідомила, що в кімнаті тхне. Сморід хавки, сечі, ліків. Вона не стала відчиняти вікно. Який сенс? Надворі, мабуть, плинули ті самі запахи. Залишалося просто звикнути. Як альпіністи піднімаються на висоту — поетапно.
Час спливав. Жанна застигла. Вона не вмикала телевізор: пообідні недільні передачі прикінчили б її. Не дивилася вона й на ту маленьку сіру річ, зариту в затовсті ковдри. Спека здавалась їй нестерпною, а вигляд цієї закутаної жінки при смерті посилював її нудоту.
За позірним спокоєм сцени ховалася справжня битва. Жанна силкувалася тримати на відстані спогади. Жалі. Роки, проведені з цією жінкою, яка все більше здавала після смерті Марії. Її переведення до спеціалізованого закладу в той час, коли Жанна вступила на навчання. Тоді ці ритуальні зустрічі щонеділі, виснажливі, безглузді, у різних закладах, що змінювалися впродовж років. І все ж це була точка опори. Віха в її житті. Навіть якщо ці зустрічі щоразу під’їдали, чавили її...
Минула година. Жанна вирішила, що цього досить, що вона виконала свій обов’язок. Головне було втекти до «вечері». О п’ятій. Видовище цього беззубого рота, що ковтає дитячі пюрешки, вражало, наче полотна Брейгеля, де сміх і жах поєднувалися в моторошному контрасті. «Бувай, мамо». Двічі поцілувати, затримавши дихання. Підіткати ковдру. Зачинити двері. Відчути полегшення.
Залишалось останнє випробування.
Навпроти притулку приваблювала всіх залежних від цигарки в південних передмістях відчинена щонеділі тютюнова лавка. Жанні щоразу ставало зле від вигляду цієї черги пом’ятих різномастих людей, збуджених від думки про куриво. У глибині лавки виднілися прилиплі до барної стійки п’янички. Вони нагадували їй тарганів, мокриць, багатоніжок, що ховалися під каменем.
Ще гірше: за кілька метрів стояв зачинений газетний кіоск із рекламою порножурналів. «Hot Video». «Пентгауз». «Вуаєрист»... Ці картинки її добивали. Площини плоті, вкриті пилом і брудом. Жирні бліді тіла, які мали викликати ще блідіше бажання.
Жанна пошукала ключі від машини. На неї витріщалися дівчата з плакатів, демонструючи свої важкі груди, масні губи, масивні стегна. Жінка відчинила дверцята. Хотіла сісти в «твінґо», не дивлячись на них, але все-таки кинула короткий погляд. Запізно. Перед очима промайнув у перемотуванні крах їхніх гучних мрій — кіно, телебачення, модельний бізнес, — які закінчилися в цих журналах для дорослих. Жанна бачила, як їхні тіла в’януть, роздуваються від дітей, народжених від випадкових чоловіків, як їхні душі гниють у несправджених надіях, притлумлених печалях, гіркоті років... Ці жінки на плакатах уособлювали собою жінку загалом. Суть нашої долі. Любити. Сподіватися. Розмножуватись. Гнити. Поки не закінчиш в одному з таких закладів, де попереду зрештою маячитиме смерть. Не мислячи й нічого не усвідомлюючи.