Жанна замкнула дверцята. Вихором зірвалася з місця. Вона плакала, як могла б кричати. Чи блювати. Вона підкрутила звук у радіо. Пошукала частоту. Зупинилася на «А та place». Аксель Бавер і Зазі. Терпкий, потужний, трагічний трек. «Я не очікую, що ти не змінишся. Я не очікую, що ти мене зрозумієш...»
На під’їзді до Парижа Жанна відчула, що їй уже краще. Лівий берег. Блискучі платани. Османська краса. Навіть її самотність, її смуток набували тут іншого вигляду... На бульварі Распай вона згадала про телефон. Під час своєї вилазки вона його вимкнула. Натисла на кнопку. Їй залишили повідомлення.
Не Феро.
Франсуа Тен.
Жанна приклала слухавку до вуха. Шкіра досі була липка від поту й сліз.
— Жанно? Треба зустрітись. Я знайшов дещо неймовірне. Подібність між жертвами. Сходиться з твоєю теорією. Він обирає їх не випадково. Аж ніяк. У нього є план!
Жанна чула одночасно два голоси. Торохкотіння Тена, а ще — іспанський акцент Хоакімового батька: «Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди».
— Приїжджай до мене ближче до десятої вечора, — вів далі суддя. — Рю Монсе, 18. Відправляю тобі код смс-кою. Спочатку треба з’їздити пошукати дещо у Франчески Терсії, третьої жертви. Побачиш. Здуріти можна!
Жанна скинула. Її раптом охопив спокій. Аж крижаний. Вона пригальмувала на розі бульвару Распай і бульвару Мон-парнасс. Шоста вечора. Якраз устигне прийняти душ. Приготуватись. І помедитувати, спостерігаючи, як спадає ніч.
Коли прийде час їхати до Тена, вона буде готова.
Вона буде чиста і почує чисту правду.
23
Рю Монсе розташовується в 9-му окрузі. О 21:30 Жанна вже під’їжджала по рю де Кліші. На перехресті з рю д’Атен її охопило погане передчуття. Незвичайна чорнота сутінків. Запах горілого, що взявся невідомо звідки. Заволали сирени, і її обігнало кілька пожежних машин.
Вона не думаючи прошепотіла:
— Франсуа...
На перехресті з рю де Мілан її побоювання підтвердились. Ніч справді змінилась. Стала темніша. Густіша. У повітрі витав запах знищення. Дорожній рух був паралізований. Жанні вдалося прослизнути на рю де Мілан і запаркуватися на тротуарі біля брами у двір. Вона дістала з сумочки своє посвідчення з триколором. Побігла до рю Монсе — на щастя, вона вдягла джинси та конверси.
Місцеві стояли на порогах будинків. Водії виходили з тачок, щоб поглянути, що відбувається. Фліки стримували натовп, вулицю перекривали вантажівки. Жанна бігла далі. Помахала посвідченням. Пройшла перший блокпост. Пробігла вздовж пожежних машин. Пройшла другий блокпост і повернула на рю Монсе.
У неї обірвалося серце. З вікон останнього поверху будівлі посеред вулиці виривалися язики полум’я. Без сумніву, № 18. Вона відступила на ґанок і ледве не зблювала, охоплена панікою.
Вона почекала кілька секунд і попрямувала далі, вже задихаючись від диму. Ніч гусла, перетворюючись на чорну млу. Туман розривало помаранчеве потріскування. Червоний борт. Білі хромовані деталі фургонів. Біля заднього боку однієї з машин стояла постать. Жанна гукнула. З горла не вирвалося жодного звуку. Вона поплескала пожежника по плечу.
Йому не було й двадцяти років. Жанна знову простягнула посвідчення. Цієї миті такий жест нічого не означав, але кольори французького прапора завжди справляли враження. А вона вивчала достатньо справ про підпал, щоб зблефувати:
— Жанна Коровська, слідча суддя.
— Слідча су?..
— Хто начальник бригади?
— Майор Корм’є.
— Де він?
Хлопчина відповів, перекрикуючи ревіння гідрантів:
— Думаю, в будинку.
— Жертви є?
Від кожного слова пекло в горлі. Пожежник туманно махнув рукою.
— Невідомо. Пожежа почалася на останньому поверсі.
— Це будинок номер вісімнадцять?
— Ага.
— Всіх евакуювали?
Хлопчина не встиг відповісти. Вулицю струснув вибух. На дорогу полетіли іскри. На тротуар і дах пожежної машини посипались уламки скла, наче град. Жанна рефлекторно зігнулася й схопилася за пожежника.
— Тут не можна залишатися, мадам!
Вона не відповіла. Вирячивши очі, вони витріщалася на понівечений полум’ям фасад. Із випатраних вікон валили чорні клуби. Жовтаві гребені гризли рами. З будівлі спазмами вихоплювалися хмари попелу, дрібних уламків, іскорок. Останнього поверху не було видно: він тонув у темних випарах. Поверх Франсуа...
Жанна пошукала поглядом уцілілих мешканців будинку. Побачила їх трохи далі, скупчених, наляканих, поруч із машиною швидкої: люди в білих халатах надавали їм першу допомогу. Тена серед них не було. Жаннині думки штовхалися в голові. Одного разу вона бувала в судді вдома. Він облаштував горище та перетворив квартиру на дуплекс. Його кабінет розміщувався в мезоніні без вікон, куди можна було потрапити лише зсередини. Можливо, вогонь застав його там. Пожежники ніяк не могли знати про цей закуток — поверх у поверсі...
Жанна опустила очі й помітила страхувальний трос, яким бригади, задіяні в гасінні пожежі, приєднувалися до вантажівок. Вона відштовхнула молодого пожежника й пішла за тросом. Той привів її до наступної машини. Жанна плюскала по калюжах. Кожен удих приносив страждання. Біля входу в будинок № 18 загін чоловіків поливав охоплені вогнем стіни, перехрещуючи струмені гідрантів.
Жанна відчинила дверцята пожежної машини. Знайшла куртку, каску, рукавиці, чоботи. Вдягнулася не роздумуючи. Колись вона проходила стажування в паризьких рятувальників. Вічне її бажання знатися на технічних аспектах справи. До неї поверталися спогади. Але не зовсім. Вона вже й не пам’ятала, як застібнути каску з опущеним захисним склом та напотиличником. Натомість добре пригадувала, чому важливо вдягати дихальну маску. Вона схопила балон із повітрям. Прикріпила його догори дном. Вставила клапан в отвір у масці. Налаштувала, злегка підвищивши, тиск. Насамкінець застібнула довкола пояса ремінь. Лом. Сокира. Вогнегасник. Пожежник як пожежник.
Жанна побігла до будинку — ніхто не звернув на неї уваги. У голові крутилося: «Це божевілля, божевілля, божевілля...» Тоді внутрішній голос затих, поступившись місцем чистим відчуттям. Шкіряна куртка важила цілу тонну. Від кисню пересихало в роті. Навколо було спекотно. Жанна підвела погляд. Візором заборола стікала вода, що хльоскала рвучкими бризками. Вогонь охопив усі поверхи. З вікон четвертого та п’ятого поверхів виривалися кількаметрові стовпи полум’я, а хвилі з гідрантів, здавалося, не були ні до чого придатні.
Жінка пірнула в будинок. Нічого не видно. Все одно пішла вперед. Помітила щось схоже на поштові скриньки праворуч. Вона не відчувала жодної тривоги. Форма навіювала враження непереможності. Жанна дійшла до сходів. Усе було охоплено вихором диму, густого, наче смола. У цьому вирі відлунювало потріскування й ревіння. Вона розштовхала пожежників. Помчала сходами.
Другий поверх.
Обвела поглядом сходовий майданчик. З верхніх поверхів падали палахкі уламки, спалахами висвітлюючи руїни. Піднялася далі. Досі трималася за страхувальний трос та шланги, що зміїлися нагору.
Третій поверх. Тут так само не було вогню. Лише пітьма. Стиснуте повітря холодило легені. Жанна спотикалася. Хиталася. Але піднімалася далі.
Четвертий поверх.
Нарешті пожежа. Потріскані двері. Погризена, поїдена, закатована вогнем деревина. Жодного пожежника. Жанна вже не бачила ні троса, ні шлангів. Вона полізла вздовж перил навкарачки. Сходи тут здавалися менш надійними. Крихкими. Вона поспішала, боячись, що все обвалиться.
П’ятий поверх. Троє відчинених дверей у вогні. Пожежники були там. По бригаді в кожній квартирі, боролися з полум’ям. Жанна помітила, що далі перил немає. Обік прогону розверзалася прірва.