Тен мешкав іще вище. Жанна вже пірнала на сходи, коли довкола вибухнуло сліпуче сяйво. Одразу звідусіль зринули язики полум’я. Вони шипіли й закручувалися спіраллю. Жанна крутнулася, впала, приземлилася на сідниці. Через секунду з квартири ліворуч вивалились, гнані вогнем, пожежники. Один із них, заплутавшись у палахких уламках, задкував у провалля.
Не роздумуючи, Жанна витягнула ноги. Схопила чоловіка, що відступав, за рукав. У неї не вистачало сил, але достатньо було просто впасти на спину, тримаючи його, щоб змінити напрямок його падіння й підтягти пожежника до себе. Вони вдвох повалилися на сходи.
Згинаючись у цій духовці, Жанна стискала куртку чоловіка. Його ноги досі висіли над прірвою. Жаннині п’ятки втискалися в килим із попелу та розжарені дошки паркету. Застрибали промені ліхтариків. Жінка помітила нашивку на куртці. Капітан. Чи майор. Їх схопили чиїсь пальці в рукавицях. Крізь дим виднілися каски, блискучі, наче розплавлена ртуть.
Жанна виборсалася зі штовханини. Обернулась. Навкарачки здолала останні сходинки. І нарешті, як літак здіймається понад хмарами до сонця, дісталася епіцентру пожежі.
Шостий поверх.
Вогонь був усюди. Надимав паркет. Лизав стіни. Пожирав стелю. Жаннина маска загорілася. Вона відірвала її. Викинула балон із повітрям. Вибила центральні двері й пірнула в отвір, затуливши рукою лице. Житло Тена виглядало як суцільні розжарені джунглі.
Вона пішла вперед, ховаючи обличчя рукавом, намагаючись пригадати планування квартири. Пройшла через передпокій. Побачила вітальню, залиту хвилею вогню. Жанна злякалась, позадкувала, впала на сідниці.
Вона вже хотіла встати, коли побачила його.
Франсуа Тен борсався у вогні на мезоніні. Він був не сам. Він боровся проти чоловічка, що тримав його в полум’ї. Жанна спробувала закричати. Однак заковтнула розпеченого повітря й одразу стулила губи.
Вона відступила ще, нажахана.
Примружилась, щоб краще розгледіти, що відбувається.
Ворогом Тена був голий чоловік невисокого зросту. Можливо, дитина. Чорне гачкувате тіло. Його шевелюра тріскотіла червонястими пломінцями. Він мав непропорційно великий, розширений ззаду череп, наче в інопланетян у науково-фантастичних фільмах. Схоже, незнайомець не відчував опіків. Він тримав свою жертву у вогні, наче топив плавця, затримавши дихання й відносячи його до глибин.
Жанна подумала: «Хоакім», коли потвора повернула голову в її напрямку. Вона остовпіла. Підліток-каліка втупився в неї своїми мерехтливими очима, байдужий до жару, який поглинав їх із Теном. На його обличчі, ніби обтесаному пожежею, прозирав чорний череп, кути й вигини якого нагадували наших мавпоподібних предків.
Жанна простягнула руку. Цієї миті мезонін обвалився, поглинаючи дві постаті громовим тріскотом.
Більше вона нічого не бачила.
Лише відчула, як її тягнуть назад.
24
— Ви опритомніли?
На порозі стояв лікар. Білий халат. Руки в кишенях. Табличка з іменем, пришпилена до грудей, — її не вдавалося прочитати. Чоловік підійшов і став навпроти ліжка. Усмішка до вух. На широкій фізіономії в масивних окулярах у черепаховій оправі відображалася справжня щирість.
— Як ви почуваєтесь?
Жанна спробувала відповісти, але губи були склеєні. Вона почувалася порожньою, наче здута камера. Шкіра була липка від висохлого поту, який, мабуть, лився з неї впродовж усіх цих кошмарних годин. Жанна кілька разів кліпнула. Усе навколо стало на свої місця. Лінолеум на підлозі. Залізна тумбочка. Опущені жалюзі. Порожнє ліжко поруч. Звичайна лікарняна палата.
Нарешті вона спромоглася вимовити:
— Нормально.
Від цих кількох складів їй стало зле. Голосові зв’язки здавались обвугленими.
— Вам надзвичайно пощастило, — сказав лікар.
Ця репліка здалась їй іронічною. Вона зовсім не пам’ятала, як її витягли. Вона знепритомніла. Її перевезли сюди. Тепер за жалюзі був день. Ось.
— Асфіксія лише починалась, — додав медик. — Вас навіть не обпекло. Ваші легені очистяться самостійно. Мені сказали, що ви суддя...
— Так і є.
— Якщо колись захочете змінити професію, з вас вийде непогана пожежниця.
— А Франсуа Тен?
— Хто?
— Чоловік, якого я хотіла врятувати. У квартирі.
Лікар одним рухом поправив окуляри. Вираз його обличчя змінився. Міна сумного клоуна. Насуплені брови.
— Схоже, ми нічого не могли вдіяти.
Жанна сприйняла цю новину без подиву. Отже, то був не сон.
— Тепер ви маєте потурбуватися про саму себе, — зауважив лікар. — Дивом уцілілі мають перед собою обов’язок.
— Коли мене зможуть виписати?
— За кілька днів. Ви під спостереженням. — Він постукав по грудях: — Легені.
Жанна не відповіла. Лікар розтлумачив це мовчання:
— Головне — не смійте мені тікати. Слідча суддя, якій не терпиться повернутися до роботи. Усі ці штуки годяться для фільмів. Два-три дні в ліжку, повірте, вам не зашкодять. Аналізи у вас не на висоті. Низький тиск. Недоїдання. І здається мені, що ви ковтаєте антидепресанти, як цукерки.
— Це злочин?
Медик усміхнувся на агресію в голосі.
— Злочином було б не скористатися такою нагодою.
— Котра година?
— Дев’ята ранку.
— А день?
— Понеділок, дев’яте червня.
— Що це за лікарня?
— Некер. Дитяча лікарня.
Він знову підвів руку до окулярів. На його обличчя повернулась усмішка.
— Більше ніде немає місць. Ви у відділенні ендокринології.
Жанна опустила очі. Із правої руки стирчала крапельниця.
Інша трубочка піднімалася до обличчя. Мабуть, респіратор із киснем, вставлений у ніздрю. Лікар підійшов до вікна та злегка повернув планки жалюзі. До кімнати ринуло світло. Чоловік кивнув їй на прощання й пообіцяв зайти після обіду.
Залишившись на самоті, Жанна вирвала з себе трубки, вистрибнула з ліжка й повідчиняла шухляди. У третій знайшла свої лахи. Чорні від сажі. Помацала кишені. Витягла телефон. Пригадала, що автівка й сумочка залишилися на рю де Мілан.
Номер. Виклик.
— Райшенбах? Коровська.
— Ти як? Мені сказали, що...
— Нормально. Зі мною все добре.
— Бля... Не знаю, що й сказати...
— І я теж, — пробурмотіла Жанна. — Здуріти можна. Це...
Вона замовкла. Її мовчанка віддзеркалилася по той бік слухавки. Вони зрозуміли одне одного. Мусили відмовитися від пафосу. Думати про справу. «Усе спочатку», — подумала суддя.
— Що відомо про пожежу?
Їй було важко говорити. Мабуть, слизові оболонки були обпечені димом.
— Офіційно — поки нічого.
— Але?
— Експерти говорять про навмисний підпал. Поки що в мене на столі жодних звітів.
— Є можливість, що ціллю був не Тен?
— Якщо чесно, не знаю. Пожежа почалася на його поверсі.
— Окей, — мовила Жанна. — Треба перевірити всі його поточні справи. А також чуваків, яких він посадив і які недавно вийшли. Ти вже починав?
— Зараз дев’ята ранку. І я не впевнений, що слідство доручать мені. Чи комусь іще з поліції.
— А кому ж тоді?
— Генеральному консультаційному управлінню. Або Генеральній інспекції. Це секретна справа. Суддя — це не звичайна жертва.
— А якщо це пов’язано з канібальськими вбивствами?
— Це означало б, що вбивця відчув себе під загрозою. А йому поки немає чого боятися. Ми тупцяємо на місці.
— Тен щось знайшов.
— Он як? — Райшенбах, схоже, був налаштований скептично. — У кожному разі, якщо він щось і дізнався, то це знання померло разом із ним. Він забрав справу додому. Усе згоріло.
Жанна впевнилась у своєму переконанні. Тен виявив щось, що вартувало того, щоб підсмажити його разом із паперами. Можливо, він зробив невдалий дзвінок. Припустився помилки, яка стривожила вбивцю. Хоакім завівся з пів оберту.
Жанна пригадала пожежу, Тена, що бореться з чудовиськом із величезним черепом і гачкуватими руками. Вона усвідомила факт, який досі не наважувалася визнати. Істота з вогняною шевелюрою була не адвокатом, сином іспанця, а дитиною із залізним голосом. «Ліс кусає тебе...» То їх було двоє? Хоакім-адвокат умів перетворюватися на дитину-монстра?