Вона відігнала від себе ці абсурдні припущення. У кожному разі, монстр помер під мезоніном.
— Труп Франсуа вже вивезли?
— Ага, те, що від нього лишилося.
— А інше тіло?
— Яке інше тіло?
— Ви не знайшли другий труп?
— Ні.
— Пошуки закінчились?
— У принципі, так. Не розумію: ти щось бачила?
Їй сяйнуло дві думки. Істота, здавалося, не відчувала жару від вогню — чи може бути, що вона врятувалась? Якщо вона досі була жива, то Антуан Феро був наступним у «її» списку...
— Я хотіла б заїхати до тебе. Поглянути на справу.
— Це неможливо. Тобі не передали це розслідування.
— Побачимо.
— Усе і так ясно. Якщо зв’язок є, то справи про канібала і про пожежу доручать одному й тому ж судді. Немає жодної причини думати, що це будеш ти.
— Можна мені приїхати чи ні?
Райшенбах зітхнув.
— Бігом. Мене от-от і самого знімуть зі справи.
— Скоро буду.
Жанна поклала слухавку. Їй було холодно. Їй було жарко. Вона прослизнула до ванної. Тьмяні світильники. Колір її обличчя нагадував емаль пожовклої раковини. На скронях досі були чорні сліди. Обпалене волосся стирчало з голови горизонтально, наче дреди. Справжнє опудало.
Вона засунула обличчя під кран. Підвела голову. Оцінила результат. Ні краще, ні гірше. Жанна вдяглася. Глянула на наручний годинник. 9:30. У неї залишалося всього кілька годин. Поки поліцейські служби та прокуратура не зберуться остаточно.
Жінка схопила мобільний. Набрала номер із контактів. Жодної відповіді. Вона не стала залишати повідомлення. Бляха. Феро. Де ти?
Пішла коридором. Ним походжали діти, штовхаючи перед собою стійки з крапельницями. Інші тихенько гралися в палатах. Жанна відвернулась. Від цього видовища їй ставало погано. Сходи. Вихід. Вона пірнула під дерева центрального проходу й збігла схилом.
Піймати таксі. Забрати автівку з рю де Мілан — значок на вітровому склі мав запобігти тому, щоб її евакуювали. Завалитися на ке дез Орфевр[22]. Добути досьє. Але перш за все — заскочити до психолога. Уже не йдеться про те, щоб ходити довкола нього навшпиньки. Антуан Феро мусить усе розповісти. Ім’я та адресу іспанця, а також його сина. Жанна займеться тим, щоб відшукати цих двох і розговорити їх.
Вона вийшла за браму й опинилася на рю де Севр просто неба. Сонце вдарило в очі. З горла вирвався крик. Жанна замахала рукою в пошуках таксі. Яскраве світло заважало розгледіти лампочку на даху авто, яка вказувала, є в машині пасажир чи ні.
Ця проста деталь привела її в розпач. Усе здалося безнадійним. Недосяжним. Тротуар — завузьким. Вулиця — надто чорною через світло. Стіни — лікарні Некер, Інституту для незрячих дітей — занадто голими. Жанна сперлася на камінь, відчула, що вирубається...
Цієї миті біля неї пригальмувало таксі.
Вона заскочила до салону й ледве видихнула:
— Рю Ле Ґофф, один.
25
Удень домофон був вимкнутий. У холі висіли поштові скриньки з іменами та поверхами орендарів. Доктор Антуан Феро. Четвертий поверх. Жанна зайшла до ліфта. У будинку пахло пилом і холодним мармуром. Як у церкві.
Вона попросила водія таксі почекати на неї. Не знала, що саме скаже психіатру і чи взагалі застане його на місці. Подзвонила у двері. Жодної відповіді. Подзвонила ще раз. Безрезультатно. Постукала. Марно. Її різко охопило занепокоєння.
Жанна дістала мобільний і запитала в довідковій службі робочий номер Антуана Феро. За кілька секунд вона додзвонилася до приймальні психіатра. Вирішила зіграти пацієнтку, яка «поцілувала двері».
Відповідь не забарилася:
— Доктор Феро поки що не приймає пацієнтів.
— Як це?
— Я не вповноважена давати пояснення.
Жанна дивилася на мідну табличку на дверях: «АНТУАН ФЕРО. ПСИХІАТР. ПСИХОТЕРАПЕВТ». Серце билося десь у горлі.
— Він погано почувається?
— Я не вповноважена да...
— Окей, — сказала Жанна, змінюючи тон. — Спробуємо інакше. Мене звати Жанна Коровська. Я слідча суддя в Суді вищої інстанції Нантерра. Тож відповідайте. Або за годину до вас приїдуть фліки, які працюють зі мною над цією справою. Вони люб’язні. Але суворі.
Пауза.
— Антуан Феро особисто дзвонив вам і попереджав, що не приймає пацієнтів?
— Так. Сьогодні вранці.
Раптове полегшення.
— О котрій?
— О дев’ятій.
— Він говорив упевнено?
— Так. Здається. Я...
— Що саме він вам сказав?
— Скасував усі прийоми. Він більше не хоче приймати пацієнтів. Поки не передумає.
— Він пояснив вам, у чому річ?
— Ні.
— Залишив контактні дані, за якими з ним можна зв’язатися в разі необхідності?
— Ні. У нас є тільки його мобільний.
— Він казав, коли має передзвонити?
— Ні.
Жанна поклала слухавку. Відчула спокусу викликати слюсаря і вломитися до кабінету. Перерити папери. Відкопати контакти батька й сина... Ні. Не зараз. Не так.
Жінка повернулася до таксі. Перш ніж сісти до машини, вона помітила кіоск із пресою. Підбігла й купила кілька щоденних газет. «Ле Фіґаро». «Ле Парізьєн». «Ліберасьйон». Стоячи посеред вуличного гамору, вона поглянула на їхні обкладинки, тоді погортала сторінки. Усі номери від 9 червня, понеділка, писали про вбивство Франчески Терсії, але інформації давали не більше за «Ле Журналь дю Діманш». Усе стояло на місці. Пресконференцію скасували — і не просто так. Нічого не розголошуватимуть, поки не призначать іншого слідчого суддю й не передадуть справу слідчій групі.
Жанна сіла в таксі й назвала адресу — рю де Мілан. Дорогою спробувала відтворити послідовність подій. Феро, вочевидь, прочитав одну з ранкових газет. Чи навіть учорашній «Ле Журналь дю Діманш». Усе зрозумів, але не став пробувати зв’язатися з іспанцем і його сином. А злякався та накивав п’ятами. І йому не можна було дорікнути. Натомість не було жодної причини думати, що він знає про пожежу та загибель Франсуа Тена.
Доїхавши до рю де Мілан, Жанна забрала свій «твінґо», досі припаркований біля воріт у двір. На мить вона відчула спокусу повернутися на місце пожежі. Але думка про вигляд почорнілого будинку, про запах нічного попелу змусила її відмовитися від цієї затії.
Вона дала по газах. Курс на ке дез Орфевр. За двадцять хвилин вона вже паркувалась у дворі будинку № 36.3 труднощами видерлася сходами. Кожен флік зиркав на неї скоса. Нечасто можна побачити, як сюди заявляється слідча суддя, особливо з обгорілими патлами та в чорних манатках сажотруса.
— Зробиш мені копії досьє?
— Я не знаю, чи...
Райшенбах стояв у своєму кабінеті, переминаючись із ноги на ногу, неголений, із лискучим волоссям. Перед ним лежали дві товсті теки з матеріалами «канібальської» справи.
— Хоча б найважливіші протоколи.
Флік не ворухнувся. Жанна нахилилася вперед.
— Зараз або ніколи, Патріку. Усі факти тут. Убивця напав на Франсуа. — Вона вдарила кулаком по столу. — Він близько. Зроби мені копії цих сраних документів, поки в нас не забрали справу! За кілька годин призначать нового суддю, і Генеральне управління все забере. Для нас усе буде скінчено.
Райшенбах наморщив лоба. У цьому флікові було щось ласкаве, приємне. Але був і небезпечний бік: він мав «ґлок» на поясі та здорові, як довбні, ручиська. Жанна знала, що під час різних операцій він щонайменше тричі користувався своєю зброєю.
— Сиди тут, — нарешті сказав він, хапаючи теки. — Я сходжу по папір.
Аркуші, якими заправляють ксерокси управління поліції, відмічені логотипом префектури. Коли треба зробити анонімні копії, доводиться діставати чистий папір. Усі журналісти-розслідувачі про це знають. А також судді-психи, як Жанна.
22
У будинку № 36 на ке дез Орфевр довгий час розміщувалося головне управління кримінальної поліції Парижа. Тому кримінальну поліцію часто називають просто «ке дез Орфевр» або «36-й».