— Ти за кого себе маєш? За журналістку? Від нас вимагають прозорості, дівчинко.
— Я тобі не «дівчинка». Прослуховування мало забезпечити мені докази, перш ніж я передала б відомості Тену.
— І як?
Жанна завагалася. Вона могла одним махом розв’язати свою проблему. Віддати записи двох сеансів іспанця з Феро. Але тоді справа вислизне з рук. І прощавайте, докази...
— Підозра не підтвердилась, — збрехала вона. — Я нічого не дізналась.
— Записи в тебе?
— Ні. Я все знищила.
— Навіть опечатані?
— Все. Я щовечора отримую записи. Розшифрованих текстів немає. Я слухаю диск і знищую разом з оригіналом.
Президент узяв ручку, масивний лакований «Montblanc», наче збирався підписати наказ.
— Ми розрулимо все це, щоб уникнути скандалу.
— Що саме?
— Тимор. Я знімаю тебе зі справи. Acta est fabula. Виставу завершено, Жанно.
Вона всміхнулась. У глибині душі їй було начхати. До неї повертався спокій. Жанна прийняла рішення: це вона зупинить Хоакіма, хоч би де він був. А для цього існував лиш один вихід. Розслідувати самостійно. Підпільно.
— Тоді я беру відпустку. У мене залишилося чимало невикористаних днів. Не думаю, що з цим будуть проблеми.
— Як хочеш.
Президент відчинив шухляду. Дістав сигару. Неквапом засунув її кінчик у маленьку гільйотину, яка клацнула, виконуючи свою функцію. Жанна повільно підвелася. Її руки вже не пітніли. Вона цілком заспокоїлась.
— Перед тим як піти, я все ж дещо тобі скажу, — заявила вона найніжнішим своїм тоном.
Президент підвів погляд, чиркаючи важкою золотою запальничкою «Dupont».
— Ти довбана сексистська сволота, — спокійним голосом промовила Жанна.
Суддя криво всміхнувся, блиснувши штучними зубами.
— Якщо хочеш на прощання обмінятися люб’язностями, скажу тобі просто йти до...
— Сраки? — Вона нахилилася над його столом. — Та залюбки. Аби тільки подалі від тебе! І від усіх інших, суддів, прокурорів та адвокатів цієї контори! Тупоголові, паскудні жінконенависники, які думають лише про свою кар’єру й пенсію!
Президент мовчки закурив свою сигару. Золоті смужки на запальничці виблискували на сонці. Перед його сірим незворушним обличчям спалахнув вогник. Це кам’яне лице повернуло Жанну до реальності. Крик чи просто нерви нічого не дадуть. Acta est fabula. І все ж їй довелося вибігти з кабінету, щоб не піддатися спокусі підпалити йому пику його золотою «Dupont».
28
П’ята вечора.
Вона мусила поспішати. Ще кілька годин — і на обидві справи, пов’язані з Франсуа Теном, призначать слідчих. Тоді ні Жанна, ні Райшенбах більше не зможуть нічого дізнатися чи зробити, не опинившись цілковито поза законом.
Але спершу слід було вивчити справу. Ознайомитися з фактами. Більше дізнатися про жертв. Жанна поставила перед собою годинник і навела будильник на 18:00.
Розгорнула першу папку.
Маріон Кантело.
Двадцять два роки.
Убита в ніч із 26 на 27 травня 2008 року в Ґарші.
Жанна поглянула на її фото. Здорове обличчя, хоч і дещо забагато макіяжу. Губки бантиком. І чимало зайвих кілограмів... Фліки відтворили її життєпис. Народилась у Нансі. Третя з п’ятьох дітей. Батько — виробник посуду ручної роботи. Мати — чиновниця. Закінчила школу у 2001 році. Здобула освіту медсестри, тоді — спеціалізацію в галузі дитячих розумових розладів. 2005 року переїхала до Парижа на стажування в інституті Беттельгайма, що в Ґарші. Отримала в цьому закладі річний контракт, потім — безстроковий.
Маріон була бездоганною медсестрою. І нічим особливо не вирізнялась. Мешкала в студії неподалік від площі Італії, на рю де Тоб’як, одна, але мала нареченого. Люка Нгуєна. Двадцять сім років. В’єтнамського походження. Учитель початкової школи. Допитаний та оголошений невинним. Окрім цього, Маріон Кантело захоплювалася дайвінгом (яким займалася цілий рік у басейні) та любила детективні романи. Ковтала по кілька книжок на тиждень. Усіх стилів. Усіх країн.
Жанна погортала протоколи допитів і нотатки фліків. Люди Райшенбаха дізналися все про останні дні Маріон. Куди ходила. Що дивилася в Інтернеті. Кому телефонувала. Що купувала. Жодних контактів із незнайомцем. Ані найменшого підозрюваного серед знайомих.
Повернулася до фотографії. Обличчя жертви відповідало її особистості. Усміхнене. Рум’яне. Юне. Квітуча дівчина, яка розслаблено ставилася до своєї надлишкової ваги. Жанна вже відмітила історію, яка їй сподобалась. Фаріда Бекер, двадцять вісім років, медсестра та колега Маріон, розповідала: «Вона була класна. Завжди весела. Одного разу в кафетерії ми з дівчатами обговорювали дієти. Одна жила на самих ананасах. Інша вживала лише білки. Ще одна взагалі перестала їсти. Коли ми спитали в Маріон, що робить вона, та відповіла: “Я? Вдягаюся в чорне”. Реально жодних комплексів!»
Жанна всміхнулась. Добре почуватись у своєму тілі. Одружитися. Не гаючись завести дітей. І просуватися кар’єрною драбиною в закладі, у якому працювала. Класика, але вже непогано. Особливо для Жанни, яка мала проблеми з коханням і з простими планами. Її усмішка згасла. Це майбутнє розлетілося на друзки. Бо якийсь навіжений, психопат із доісторичними віруваннями, обрав Маріон за ритуальну жертву. Чому вона, а не хтось інший?
Жанна подумала про Хоакіма. Про його аутизм. Про його можливі зв’язки з інститутом Беттельгайма. Тен уже перевіряв: неможливо, щоб дитина-аутист, тепер доросла, колись лікувалася в цьому центрі: надто недавно його відкрили. Іншим можливим зв’язком була благодійна діяльність адвоката. Може, Маріон Кантело співпрацювала з якоюсь громадською організацією? Ніщо у свідченнях на це не вказувало. Ні подорожей, ні пожертвувань. Хоакім запримітив її якось інакше. Як?
Жанна перейшла до другої справи.
Неллі Баржак.
Двадцять вісім років.
Убита в ніч із 4 на 5 червня 2008 року в Стені.
Набагато вродливіша за Маріон. Білява. Бліда. Правильні риси обличчя. Прозора, нематеріальна краса, попри масивні плечі. Неллі також була товстою. По-справжньому. Дев’яносто п’ять кілограмів на 1,72 метра, зазначалось у досьє. Тож для того, щоб оцінити її вроду, слід було забути про нинішню диктатуру худорлявості. Неллі Баржак була народжена не для нашої епохи. У часи Рубенса чи Курбе вона мала б неабиякий успіх.
На жаль, Неллі все ж була сучасною жінкою. Вона сприймала зайву вагу як ганебну ваду. Серед рапортів Жанна виявила опис її квартири. Там знайшли чимало засобів для схуднення, дієтичні пігулки, вирізки з газет — усі на одну тему: як схуднути, як перемогти целюліт тощо. За словами близьких, дівчина ніколи не говорила про цю проблему. Ця одержимість була її таємницею.
Неллі була блискучою спеціалісткою. Отримала атестат зрілості в сімнадцять. Провівши шість років у медичній школі імені Анрі Мондора, склала національні іспити, а тоді чотири роки вивчала цитогенетику в Парижі, зокрема в лікарні Некер. Потім стажувалася в цитогенетичних лабораторіях і працювала в педіатричних клініках та закладах, у яких лікували генетичні порушення. 2006 року вона опинилася в лабораторії Павуа, де їй дозволили водночас виконувати основну роботу — встановлювати каріотипи — та вести дослідження — вивчати статистику генетичних типів людства.
Фліки відтворили її розклад за останні кілька днів. Після розлучення — два роки шлюбу з лікарем — Неллі Баржак жила заради своєї роботи. Вона приїжджала до лабораторії о дев’ятій. Проводила там весь день. Потім, коли всі розходились, переміщувалася на інший поверх. Молекулярна генетика. До десятої години. Одинадцятої. До півночі... Вона працювала на двох роботах, мала дві професії. А потім зустрічалася з Бернаром Павуа.
Де Хоакім міг запримітити таку жінку? Жанна знову подумала про благодійну діяльність адвоката. Чи була вона пов’язана зі статистичними дослідженнями Неллі? Можливо, вона вивчала бідне населення, яке лікувала одна з ГО Хоакіма? Жанна в це не вірила. Та все одно варто було перевірити цю можливість.
Вона перейшла до третього досьє.