— У Франції немає жодного адвоката на ім’я Хоакім. Ти впевнена, що він має французьке громадянство?
— Ні. А що зі дзвінками з мобільних, є результати?
— Точний список викликів Тена матиму завтра вранці. Поки що отримав тільки того твого чувака, як його, Антуана Феро.
Жаннине серце закалатало.
— Останніми днями він небагато телефонував. А цього ранку було всього два виклики. А потім нічого. Що, в принципі, зрозуміло.
— Чому?
— Бо я набирав обидва номери. Перший дзвінок був до його телефонної приймальні. Він скасував усі прийоми. Другий — до туристичної агенції. «Одіссей». Феро забронював квиток до Мадрида. А звідти до Манагуа.
— Це в Нікарагуа?
— Саме так. Сьогодні опівдні він вилетів до Іспанії. Сподіваюся, ти не збиралася викликати його на допит. Бо вже пізно. За кілька годин він буде в тропіках.
Отже, Антуан Феро втік. Ця думка заспокоїла Жанну. Але чому в Нікарагуа? Мав там друзів? Вона знала цю країну. Не дуже туристичний напрямок, хоч політична ситуація й значно покращилася...
Раптом їй спало на думку інше. Акцент батька. Зв’язки сина з Латинською Америкою. Можливо, двоє чоловіків походили з Нікарагуа. У такому разі відліт Феро може означати інше. Він не тікав. Навпаки, він вів розслідування про свого пацієнта і його сина. Йшов їхніми слідами...
— За суботніми дзвінками ти визначив імена співрозмовників?
— У загальних рисах.
— Перевір їх. Їхні професії. У списку є ім’я, схоже на іспанське?
— Я гляну. Так одразу не впало в око.
— Ще дещо. У твоїх досьє нічого немає про щоденники, телефонні книжки, чати жертв.
— Вони існують, але в нас їх нема. Тен усе забрав із собою.
— Ти маєш на увазі...
— Згоріли. Як і все інше.
Жанна втомлено зітхнула:
— Я тут подумала ще про дещо. Схоже, вбивця одержимий доісторичними часами. Ти перевіряв, чи не траплялося крадіжок, зломів чи актів вандалізму в Музеї первісного мистецтва чи в музеї ботсаду?
— Ні. Що саме ти хочеш дізнатися?
Жанна пригадала, як їздила музеями, де виставляли твори Ганса Беллмера. Багато років вона сподівалася натрапити в тих місцях на слід убивці її сестри, шукала якийсь факт, деталь, натяк, які свідчили б про те, що вбивця тут бував. Це нічого не дало. Можливо, цього разу...
— Пошукай у всіх місцях, пов’язаних із доісторичними часами, — повторила Жанна. — У книгарнях, музеях, бібліотеках... Допитай персонал. Можливо, спливе якесь ім’я. Дивний спогад, щось таке... Він обертається в цьому світі, я відчуваю.
— Жанно...
— Маємо всього кілька годин.
29
— Без проблем.
— Точно?
— Точно. Вони не броньовані. Зараз усе буде.
Мішель Брюн витягнув свої інструменти. Він був одягнений у робочий комбінезон із назвою його компанії: «Замки Kryos». Жанна спостерігала за ним, схрестивши руки на грудях. Вони обоє стояли біля дверей кабінету Антуана Феро. Була дев’ята вечора.
Брюн був незвичайним слюсарем. Жанна познайомилася з ним у власному кабінеті СВІ: його звинувачували в неодноразових крадіжках. Двадцятишестирічний юнак мав погану звичку зберігати дублікати ключів, які виробляв удень. Потім він повертався по трофеї. Ліфчики. Брудні трусики. Журнали «National Geographic». Ручки... Жанна врахувала сміховинні масштаби крадіжок. А головне — розпізнала в цьому клептомані унікальний талант до роботи із замками. Такий експерт міг їй знадобитися. Вона врятувала його від суду. Випустила на волю. Але матеріали справи зберегла. Відтоді вона час від часу йому дзвонила. Для неофіційних обшуків.
— От і все.
Двері Антуана Феро було відімкнено. Жанна відчула, як під шкіру проникає холод мармуру. Вона перетнула межу. Відступати було пізно. Як і повертатися в лоно закону.
Брюн штовхнув двері й пожартував:
— Як ітимете, не забудьте зачинити за собою.
Жанна вдягла латексні рукавички. Зайшла до темного приміщення. Усередині було набагато тепліше. Вона обережно причинила двері. Ввімкнула ліхтарик. Прикрила промінь рукою, щоб ніхто не помітив світла знадвору. У квартирі панувала пітьма і тиша.
Перші двері в коридорі виходили на маленьку кімнатку ліворуч. Приймальня для очікування. Білі стіни. Старомодна ліпнина. Лакований паркет. Кілька стільців. Чтиво на журнальному столику. Не журнали, а каталоги виставок, монографії. Це була домівка інтелектуалів. Жанна пройшла повз це приміщення й побачила зачинені двері праворуч. Відчинила їх та опинилася в кабінеті для прийомів. «Кімната для прослуховування»[24].
В її уяві цей кабінет не надто відрізнявся від реального. Близько тридцяти квадратних метрів. Книжкові полиці праворуч. Посередині, біля вікна, — письмовий стіл, поставлений під кутом. Два крісла. І диван ліворуч, накритий вохряним пледом. На паркеті лежав червоний килим. На стіні над диваном висіла шаль із перуанськими мотивами. Також червона. Жанна подумала про фразу Інґмара Берґмана, яку він сказав про свій фільм «Крик і шепіт»: «Я з дитинства уявляв внутрішній простір душі як вологу мембрану червоних відтінків». Вона опинилася в такому просторі душі. У цих стінах, здавалося, відлунювали голоси, що раніше тут звучали...
Жанна зайшла за стіл. Почала шукати. Блокнот із чистими аркушами. Якісь дрібнички. Олівці. Жодного щоденника. Жодного записника. Жодних імен. Вона висунула шухляду. Блокнот для рецептів. Чистий. Томик «Vidal» — французький словник ліків. Примірник DSM («Diagnostic and Statistical Manual») — американський довідник із класифікацією розумових розладів... Жодної деталі, що стосувалася б пацієнтів.
Жанні сяйнула ідея. Це була унікальна нагода забрати мікрофон, встановлений МСТЗ. Вона обернулася й поглянула на карниз. Техніки завжди діяли за однією методикою. Жінка взяла стілець, канцелярський ніж. Подивилася над вікном. Жучок був там, вставлений у стінку над рамою. Один надріз — і мікрофон опинився в її долоні.
Жанна помітила ще одні двері поруч із книжковими полицями. Підійшла ближче. Джекпот. Комірчина десь на п’ять квадратних метрів, у якій містились архіви Феро. Прості етажерки, забиті теками, у свою чергу повними списаних від руки аркушів. Психіатр працював по-старому. Жанна схопила теку навмання. Феро заповнював бланк для кожного пацієнта — ім’я, прізвище, адреса... — а тоді впродовж сеансів робив нотатки. Саме це вона й шукала.
Тепер потрібно було вибрати з архіву всі досьє пацієнтів з іспанськими прізвищами, чий вік міг би відповідати віку іспанця, скажімо років від п’ятдесяти. Можливо, це буде час на вітер. Якщо Феро накивав п’ятами — а тим більше якщо він веде розслідування, — то взяв досьє старого ідальго з собою. До того ж ніщо не вказувало на те, що в чоловіка має бути прізвище в іспанському стилі. Якщо він походив з Південної Америки, то міг із таким же успіхом мати, наприклад, німецьке, російське або італійське прізвище...
Спершу слід було оглянути квартиру повністю. Жанна вийшла з кабінету, вже пітніючи. В кінці коридору розташовувалася спальня. Подвійне ліжко. Вбудовані в стіну ліворуч шафи. Плазмовий екран навпроти ліжка. Безсумнівно, Феро тут жив. Жінка помітила, що на стінах чи тумбочці немає жодного фото.
Її охопили суперечливі почуття. З одного боку, вона раділа цьому відкриттю. В Антуана Феро не було сім’ї. Ні дружини, ні дітей. З другого, це самотнє життя в межах власного офісу здавалось їй незручним. Феро жив як студент. Некомфортно. Холодно. Скупо. Повністю відданий своїй справі. Зовсім не романтично. Але хіба Жанна жила інакше?
Кинула оком у шухляди. Труси. Шкарпетки. Сорочки. Усе в темних тонах. Невелика кількість одягу свідчила про від’їзд. Гардероб за розсувними дверцятами. Кілька костюмів. Із чорної шерсті. Справжня уніформа похоронного бюро. Може, він забрав свої легкі й барвисті манатки до Нікарагуа?
Жанна продовжила обшук. На підлозі біля ліжка валялися книжки. «Порожня фортеця» Бруно Беттельгайма. «Чарівна гора» Томаса Манна. «Євґєній Онєґін» Пушкіна. Вона погортала їх. Потрусила. Шукала якийсь знімок, що слугував закладкою. Нічого. Помітила невеличкий письмовий стіл, утиснутий між вікном і плазмою. Комп’ютера не було. Висунула невеличку шухляду. Покопалася в блокнотах, аркушах, паперах. Хрін там. Феро зник разом зі своїми секретами.