— Гей, ти мене слухаєш?
— Що ти казав?
— Казав, що сьогодні ввечері я припиняю. Кримінальна поліція — це тобі не приватне агентство. Єдине, що я можу для тебе зробити, — це покопатися в цих напрямках, а...
— Тоді зроби це.
31
— Нині аутизм — це збірна солянка. Цим словом позначають різні патології, які мають, грубо кажучи, однакові прояви. Німота. Втеча від реальності. Труднощі в навчанні... Цей термін радше означає симптоми, аніж конкретну хворобу. Не причину, а наслідки. Розумієте?
Жанна не відповіла. Чого вона не розуміла, то це свого нинішнього становища. Вона стояла у футболці, з підкоченими штанами, боса, біля бортика басейну. Критого басейну інституту Беттельгайма. Елен Ґароді, директорка закладу, погодилася прийняти суддю за умови, що та підлаштується під її розклад. Зараз був час купати дитину шести-семи років із негнучким тілом.
Елен Ґароді підтримувала дівчинку однією рукою, а другою плюскала водою їй на лоба.
— І наче все і так недостатньо заплутано, — вела вона далі, — спеціалісти й самі ніяк не дійдуть згоди в класифікації патологій. Та й в описі симптомів. Тим більше в їх причинах. Що ж до способів лікування, тут у кожного свої уявлення...
Жанна намагалася зосередитись, але випари стерилізованої жавелем води, викладенню синіми кахлями басейн, відлуння слів — усе її відволікало. Не рахуючи вже сорока п’яти хвилин дороги до Ґарша, де розташовувався інститут Беттельгайма.
— Якби вас попросили описати спільні для всіх цих патологій симптоми, що б ви сказали?
Жанна поставила це запитання, щоб повернутися до конкретики. Вона й сама стикалася з кількома такими симптомами. Пригадувала ухильний, смиканий погляд свого нападника в тінявому віконці ванної Феро. Слова з «Porque te vas», які він торохкотів на повній швидкості.
— Існує безліч типів поведінки, — відповіла Елен Ґароді. — І ще стільки ж ступенів тяжкості й темпів розвитку Деякі діти з аутизмом навчаються говорити, інші ні. Деякі стають самодостатніми, здобувають освіту Інші — ніколи. Якщо коротко, симптоми обертаються довкола усамітнення. Аутисти ігнорують усе, що йде ззовні. Вони поводяться так, наче інших не існує, навіть їхніх батьків. Бояться тілесного контакту. Інший важливий пункт — потреба в непорушності. Такі діти хочуть залишатися в застиглому світі. Їхнє довкілля не повинно змінюватись. Наприклад, вони завжди кладуть кожну річ у своїй кімнаті на місце й демонструють відмінну пам’ять у таких деталях. Є припущення, що вони насправді не розрізняють себе і своє довкілля. Тому кожна зміна переживається як травма, замах на особистість.
— Мені говорили про розлади мовлення...
— Так, вони трапляються в тих, кому вдається заговорити.
Жанна пригадувала слова Феро. Але хотіла доказів.
— Які з них трапляються найчастіше?
— Діти говорять про себе в другій чи третій особі, наче не належать самі собі. Ще мають труднощі зі словом «так». Часто на знак згоди вони повторюють запитання. Відмічають також явища ехолалії. Вони повторюють групи слів, без жодних змін, з тією самою інтонацією. Загалом це нічого не означає, але один із перших психіатрів, які вивчали такі випадки, Лео Каннер, відзначав, що значення таких повторів відсилає до ситуації, у якій дитина почула ці слова вперше. Тож вони стають метафорою ситуації та досвіду, пов’язаних із ними.
Жанна знову подумала про пісню «Porque te vas».
— Щось на кшталт травми?
— Не обов’язково. Наприклад, дитина запам’ятовує якесь речення під час того, як переживає щасливий момент. Щоразу, коли вона повторюватиме цю фразу, це означатиме: «Я щасливий». Але зважайте, все, що я зараз кажу, треба сприймати з пересторогою. Я проектую типові для людини емоції та реакції на світ, який не має нічого спільного з людською психікою. Аутизм — це справді... інший всесвіт.
Жанна присіла на край басейну, опустивши ноги у воду. Елен Ґароді так само підтримувала дівчинку на плаву. Дитина лежала нерухомо, а до її губ прилипла скривлена усмішка. Жанна зосередилася на своїх запитаннях. Вона прийшла сюди поєднати три вектори, на які вказували професії трьох жертв. Аутизм. Генетика. Праісторія.
— Чи може генетика бути причиною аутизму?
— Власне, дослідження переважно демонструють, що деякі аутичні синдроми можуть мати генетичне походження, так. Імовірно, для аутизму генетична складова навіть сильніша, ніж для будь-яких інших психічних розладів. Але слід пильнувати. Нам досі точно не відомо, який тип генів за це відповідає, а головне, ми нічого не знаємо про фактори середовища, що на них впливають.
— Отже, аутизм не можна виявити до народження, наприклад вивчаючи каріотип зародка?
— Учені визначили ділянки хромосом, задіяні в певних випадках аутизму, але рання діагностика абсолютно неможлива. Поки що. Ці дослідження в самому розпалі.
— А травми? — запитала Жанна, змінюючи напрямок. — Чи деякі діти стають аутистами через психологічне потрясіння?
Елен Ґароді всміхнулась. З її обличчя неможливо було зрозуміти її вік. Як і визначити, гарне воно було чи потворне. Від нього ширилося лише враження несхибного контролю. Непідкупної незворушності.
— Багато дітлахів-аутистів народжуються такими. Тож життя не могло повпливати на них. Хіба що життя до народження... Внутрішньоутробний період. Це підводить нас до теорій Бруно Беттельгайма.
— Це на його честь названо ваш заклад?
Директорка не відповіла. Вона почала гойдати дівчинку на поверхні води. Хоча цей рух був спокійним, яскравість білої шкіри малої, її жовтих нарукавників, бірюзових хвиль здавалася майже нестерпною. На дитину важко було дивитися — на її вишкір, бурякові ясна, атрофоване тіло... Медсестра, яка щойно залізла до басейну, перейняла естафету й потягнула дівчинку до інших помічників, що чекали на бортику.
Елен Ґароді одним стрибком вилізла з води за кілька метрів від Жанни. Вона мала осину талію. Точені сідниці.
— Ходімо, — сказала директорка, підбираючи з підлоги рушник і полотняну торбу. — Посидимо на сонечку. У мене є пів години на обід. Я пригощаю.
За панорамними вікнами простягалися зелені газони, гладенькі та блискучі, як поля для гольфу. Подібно до сучасних скульптур, на них височіли блоки з білого мармуру. У цьому парку панував спокій римського атріуму.
Жанна очікувала, що Елен накине білий лікарський халат, але та просто зняла шапочку для плавання й залишилася в купальнику. Її волосся було старанно зібране в недбалий пучок, а вигин шиї мав дещо загрозливий вигляд, наче в лука, який от-от вистрілить.
Елен витягла з сумочки пачку «Marlboro» й закурила цигарку, кидаючи короткий погляд на дитину. Санітари обережно витягали її з басейну та всаджували на візок.
— З нею треба бути обережним. Купання заспокоює її, але...
— Вона небезпечна?
Не зводячи очей з процесії, Ґароді видихнула дим.
— Батько дівчинки ростив її разом із собаками. Точніше, про своїх собак він дбав набагато більше, ніж про дочку. Коли ми забрали її, вона наслідувала тварин, сподіваючись таким чином отримати заохочення. Коли вона зрозуміла, що ми все-таки займаємося людьми, то зненавиділа собак. І почала боятись їх як вогню. Що створює жахливий внутрішній конфлікт.
— Чому?
— Бо якась частина її залишилася в певному сенсі собакою.
Тепер санітари везли дитину до центральної будівлі. Один із них зняв із дівчинки шапочку для плавання. На сонці зблиснуло довге руде волосся. У Жанни виникло враження, ніби це прокидалась її тваринна частина.
— Ходімо. Сядьмо тут.
Блоки виявилися не з мармуру, а з пофарбованого бетону. Біля підніжжя одного з них у тіні стояв переносний холодильник. Елен відчинила його та витягла крижану баночку.
— Кола-лайт?
— Це і є наш обід?
— Фігура понад усе!
Жанна взяла баночку. Відчула пучками пальців сузір’я прохолодних краплин.
З боку будівлі пролунав пронизливий крик. Суддя підскочила. Їй здавалося, що біла споруда, яка переливалася на сонці, символізувала замкнений, непроникний, незбагненний світ аутизму.