— Це частина острова в Індонезії. Незалежна держава. Одна з найгарячіших точок на планеті.
Вони дійшли до рамок-металодетекторів. Фоє було залите сонцем. Охоронці, здавалося, підсмажувалися в ньому, наче ковбаски. Ренарт усміхався. Із портфелем під пахвою він був схожий на бувалого вчителя, який полюбляє виходити на косячок разом з учнями.
— Ще я не знаю, що таке «сессна», — мовила Жанна впертим тоном.
— Цивільний літак. Чорт забирай, це залізяка без жодних розпізнавальних знаків, якою перевозять автомати! Зброю, що була задіяна в спробі державного перевороту!
Саме це вона й прочитала напередодні, але в деталі не заглиблювалася. Навіть не розмірковувала над тим, що це означає. Тоді — як, до речі, й сьогодні — вона чекала на дзвінок. Решта ж...
— Ця історія з автоматами, — заговорила вона, щоби вдати зацікавлення, — не дуже мене переконала. Як упевнитись, що йдеться саме про французьку зброю? Виготовлену саме цією фірмою?
— Ти що, нічого не читала? Зброю знайшли в руках у вбитих повстанців. Напівавтоматичні рушниці «Scorpio». Зі стандартними набоями НАТО. Калібр 5.56. Нічого спільного зі звичним барахлом бунтарів із бідних країн. На такій зброї спеціалізується лише «EDS Technical Services».
Жанна стенула плечима.
— Тобі не здалося, що стукач на диво добре поінформований? — не вгавав суддя.
— Точно краще, ніж я. Я навіть не чула про цей державний переворот.
На обличчі Ренарта відобразився розпач.
— Та ніхто про нього не чув. Як і про всі інші події, що стосуються Східного Тимору. Але в мережі все можна перевірити. У лютому 2008 року повстанці спробували вбити Жозе Рамуша-Орту, президента країни. Чувак отримав Нобелівську премію миру в 1996 році. Нобелівський лауреат, важко поранений французькими карабінами! Бляха, не знаю, чого тобі ще треба. І це не враховуючи політичного боку справи. Прибутки від цієї схеми пішли на фінансування французької політичної партії!
— Якої я не знала.
— Молодої партії. Правої! Справа залізобетонна. Підсоли, приперчи — і подай гаряченькою. Ти ж це вмієш, хіба ні?
Жанна завжди була соціалісткою. Колись Обюссон не раз казав їй: «У молодості всі ліваки. Роки розставляють усе на свої місця, тобто праворуч». Жанна була ще не настільки стара, щоб змінити погляди. Та й сам Обюссон також лишився по лівий бік.
Ренарт пройшов крізь рамку, яка запищала, й охоронці привіталися з ним.
— Пообідаєш зі мною?
— Ні, пробач. У мене вже є плани.
Суддя розчаровано скривився, але Жанна не плекала щодо нього жодних ілюзій. Він лише хотів іще трохи побалакати про Східний Тимор.
Вона також пройшла через металодетектор.
— Якщо тебе так вабить ця справа, чому не доб’єшся, щоб її передали тобі?
— Та в мене вже весь кабінет завалений простроченими справами, аж двері не відчиняються!
— Можу позичити тобі свій лом.
— Чудово. То як, берешся за справу, згода? Ти мені ще подякуєш.
Ренарт цьомнув її. Біля губ. Від цього простого дотику Жанні потепліло в грудях. Вона попрямувала до парковки. Легка, неначе пилок у сонячному промінні. Почуваючись вродливою, сяйливою, непереможною. Від простого контакту з цим чарівним чоловіком її смуток зник. Вона подумала, чи не починається в неї біполярка.
Або, може, вона просто стає старою дівою.
5
— Не знаю, що зі мною відбувається: хочеться трахнути все, що рухається.
— Дуже мило.
Жанна силкувалася не виглядати шокованою. Франсуа Тен задивився на сідниці офіціантки, що віддалялася. Тоді перевів погляд з її задка на свою співрозмовницю й усміхнувся. Ця усмішка прямо свідчила про те, що Жанна також уходила до його сфери зацікавлення. Вона не відреагувала. Їхня дружба почалася ще в школі суддів у Бордо, за десять років до того. Першого разу Тен спробував підкотити до неї ще під час навчання. Тоді ще раз, через кілька років, після розлучення. Жанна щоразу відхиляла його пропозицію.
— Що будеш замовляти? — запитав він.
— Подивимось.
Як і всі парижанки, Жанна з підліткового віку лише вдавала, що їсть. Вона проглянула меню, обрала страву, тоді роззирнулася. «Usine», модний ресторан, розташовувався неподалік від Тріумфальної арки. Стіни були обшиті світлим вибіленим деревом. На підлозі — лакований бетон. Тут панувала заспокійлива атмосфера, попри звичний для обіднього часу гамір. Особливо Жанні подобалося те, що ресторан мав дві різні публіки. В обід сюди приходили бізнесмени в краватках. Увечері — бомонд зі світу моди й кіно. Така двоїстість була в її стилі.
Жанна звернула погляд на Тена, що вивчав меню, насупивши брови, наче йшлося про якесь важливе обвинувачення. Зовні чоловік був прямий і довгий, як телеантена. Солом’яне волосся. Худорляве обличчя. Він мав вигляд вічного студента, який не в’язався з його статусом досвідченого судді. Франсуа Тен, тридцять вісім років, слідчий суддя в Нантеррі — він працював у сусідньому з Жанною кабінеті, — був одним із тих, хто викликав до суду Жака Ширака за його президентства.
Після розлучення Тен обрав кричущо-вишуканий стиль, що мав на меті приховати і його юнацький вигляд, і вроджену відсутність грації. Костюми на замовлення «Ermenegildo Zegna». Стрейчеві сорочки «Prada». Черевики «Martin Maigiela». Жанна підозрювала, що Тен оплачував свої шмотки щомісяця, частинами. Як борги за азартні ігри.
Іще чоловік намагався боротися зі своєю зовнішністю відмінника, навмисно грубо висловлюючись. Він думав, що справляє враження крутого. У Парижі, другосортній столиці, це могло би спрацювати, але в ньому була якась вульгарність, яка потай резонувала з такою манерою говорити. Попри всі зусилля, найчастіше Тен виглядав саме тим, ким був. Виряджений селюк з Ам’єна. Ні шику, ні смаку.
Звісно, Жанна любила його з іншої, неявної причини. Під владністю, показною розкішшю, вульгарністю ховався сором’язливий чоловік, який переборщував із намаганням побороти ніяковість. Цю вразливість видавали дві деталі. Те, як він несміливо всміхався, киваючи підборіддям, ніби запускав камінчик поверхнею води. І те, як видавався його кадик, — аж незручно було дивитись, але Жанну він усе одно зачаровував.
Вони зробили замовлення, а тоді Тен нахилився до неї.
— Ти знаєш Одрі, етажерку з виправної палати?
— Ту жируху?
— Можеш і так її називати, якщо хочеш, — роздратовано відповів суддя.
— Між вами щось є?
Той глузливо всміхнувся, підтверджуючи її здогад.
— Мені цього ніколи не зрозуміти, — зітхнула Жанна.
Тен склав долоні в терплячому жесті, ніби давав обвинуваченому останній шанс перед вироком.
— Жанно, ти маєш зрозуміти одну просту істину. Суть чоловічого бажання.
— Дочекатися не можу.
— Більшість із нас бігає за красою, грацією, худорлявістю. За всілякими манекенницями. Але це все понти. Коли йдеться про справжню насолоду, коли на нас більше ніхто не дивиться, ми звертаємося до кругленьких жінок, до пишних форм. Чоловіки віддають перевагу товстухам. Шариш?
— Принаймні я знаю, до якої групи належу.
Жаннина вага, зі зростом метр сімдесят три, коливалася між 50 і 52 кілограмами.
— Жалійся, жалійся. Ти з тих, із ким одружуються.
— Щось не помітно.
— Ти з тих жінок, стосунками з якими пишаються. Яких водять до ресторану. Яким роблять дітей.
— Коротше, мамка.
Тен розреготався.
— А ти хочеш бути ще й хвойдою? Ну ти розігналась.
Наполовину улещена, а наполовину роздратована, Жанна запитала:
— Ну, гаразд. Що там у тебе?
— Минулої неділі, по обіді, я був з тією самою Одрі. У мене. Пам’ятаєш, яка тоді була спека? Ми опустили жалюзі. Простирадла були хоч викручуй. Атмосфера така... ну, ти зрозуміла.
— Зрозуміла.
— О п’ятій вечора в мене дзвонить домофон. Моя колишня, Наталі, привезла малих. Щонеділі я вечеряю з дітьми і відвожу їх до школи наступного ранку. Проблема в тому, що зазвичай колишня приїжджає о сьомій. А тут, через якусь там мутну історію зі скасованою виставою, заявилася на дві години раніше. А в моєму ліжку Одрі. Я запанікував.