— Ви ж розлучились, ні?
— Але пристрасті ще не стихли. Наталі щоразу заходить на кілька хвилин і обстежує територію, ніби винюхує самку. Вона б за три секунди здогадалася, що в моїй спальні хтось є.
— І що ти зробив?
— Натягнув труси і сказав Одрі бігом одягатися. Я живу на шостому, останньому поверсі. Ліфта немає. Зате на сходовому майданчику є службова комірчина. То я її туди й запхав.
— Спрацювало?
— Ледь-ледь. Я стояв на порозі і в якусь мить побачив одночасно ноги Одрі, яка заскакує в комірчину, і голови дітей, які з’являються знизу.
Тен на мить замовк, витримуючи інтригу. Жанна підіграла йому:
— А далі?
— А далі дітлахи пішли до своєї кімнати, а Наталі зайшла до квартири, зиркаючи в усі кутки. Пояснила мені якісь штуки стосовно дитячого одягу, а тоді щось про гроші на їжу. Як завжди. Я вже був розслабився. Аж поки не помітив сонячних окулярів Одрі на книжковій шафі в прихожій.
— Вона їх побачила?
— Ні. Я скористався моментом, коли вона дивилася на годинник, і засунув їх до кишені.
— То якщо вона нічого не помітила, у чому сіль?
— Я провів її до дверей. Уже збирався зачинити двері, як вона питає: «Ти не бачив моїх сонячних окулярів? Я їх десь тут поклала».
Жанна всміхнулася.
— Ну в тебе і пригоди. І як ти викрутився?
— П’ять добрих хвилин ми шукали окуляри, які лежали в мене в кишені. Тоді я нишком витягнув їх і вдав, що знайшов на етажерці.
Принесли закуски. Салат із латуку для Жанни. Суші з червоним тунцем для Тена. На кілька секунд вони замовкли, пробуючи їжу й клацаючи виделками. Гамір бізнесменів довкола них був такий же, як і їхні костюми, — нейтральний, прилизаний, безликий.
— Над чим зараз працюєш? — запитав Тен.
— Нічого особливого. А ти?
— А в мене жесть.
— Якого роду?
— Вбивство. Тіло знайшли три дні тому. Кров і кишки. На парковці в Ґарші. Жертву розчленували. Є ознаки канібалізму. Усі стіни в кривавих розводах. Ніхто нічого не розуміє.
Жанна поклала виделку. Склала руки в замок, сперши лікті на стіл.
— Розповідай.
— Мені подзвонив прокурор. Я був на місці. Попросив негайно приїхати. Мені тут же передали справу.
— Хіба так можна?
— Стаття 74 Карного кодексу. «Розслідування причин смерті». Із такою різаниною прокуратура хотіла одразу залучити суддю, щоб скоординувати зусилля.
Жанну все більше цікавила ця справа.
— Опиши мені обставини.
— Труп знайшли на найнижчому ярусі підземної парковки. Медсестра.
— Скільки років?
— Двадцять два.
— Медсестра де?
— У центрі для психічно хворих. Це парковка закладу.
— Опитування очевидців?
— Жодних свідків. Ні перехожих, ні працівників.
— Камери спостереження?
— Жодної камери. Принаймні на тому поверсі.
— Оточення дівчини?
— Хрін там.
— Ти казав про центр для психічно хворих. Може, вона стала жертвою одного з пацієнтів?
— Це заклад для дітей.
— Інші зачіпки?
— По нулях. Слідча група перевіряє її комп’ютер. Дивляться, чи не сиділа вона на сайтах знайомств. Але все це ні до чого нас не приведе. Я думаю, це серійний убивця. Вочевидь, її обрав якийсь маніяк. Заскочив зненацька.
— У неї були якісь особливі риси зовнішності?
Тен завагався.
— Досить симпатична. Повненька. Може, це просто певний тип. Який приваблює вбивцю. Як зазвичай буває в таких випадках, дізнаємося більше, коли з’явиться ще одна жертва.
— Розкажи ще якісь подробиці.
Жанна аж забула про свій салат. Про гамір у ресторані. Про холодок від кондиціонера.
— Поки що це все. Я чекаю на результати розтину і криміналістичної експертизи. Але без особливих надій. Місце злочину — щось середнє між страшним дикунством і дбайливо підготовленою сценою. Я впевнений, що наш клієнт перестрахувався. Що дивно, то це відбитки ніг.
— У черевиках?
— Ні. Босих. Фліки[6] думають, що він роздягнувся. Щоби провести ритуал.
— Чому «ритуал»?
— На стінах є якісь знаки. Типу доісторичні. Та й ця тема з канібалізмом...
— Ти впевнений щодо цього?
— Кінцівки вирвали й обгризли до кісток. Підлогою розкидані залишки нутрощів. По всьому тілу сліди людських зубів. Просто гаплик: я навіть не впевнений, що в нашому законодавстві є такий злочин, як людоїдство.
Жанна дивилася вглиб зали, але нічого не бачила. Опис місця злочину збурив у ній спогади. Фрагменти її особистості, які вона похоронила, дбайливо заховала за презентабельним образом судді.
— А що за знаки на стінах?
— Дивні фігури, примітивні силуети. Убивця змішав кров із вохрою.
— Із вохрою?
— Ага. Мабуть, приніс фарбу із собою. Це справжній псих. Якщо хочеш, покажу тобі фото.
— Ви покажете ці малюнки антропологам?
— Так, цим уже займаються фліки.
— Хто керує розслідуванням?
— Немає жодного сенсу їм телефонувати, я...
— Ім’я.
— Патрік Райшенбах.
Жанна знала його. Один із найбільших профі в кримінальній поліції. Жорсткий. Енергійний. Небагатослівний. А ще бонвіван. Жінка пригадала одну деталь: у слідчого, вічно погано виголеного, волосся було постійно прилизане гелем. Їй це здавалося гидотним.
— Чому в ЗМІ ніхто про це не казав?
— Бо ми зробили свою роботу.
— Таємниця слідства, — всміхнулася Жанна. — Важлива цінність...
— А то. У такій справі потрібен спокій. Маємо працювати в тиші. Розглянути кожну деталь. Я навіть залучив кримінального психолога.
— Офіційно?
— Аякже, старенька. Передав справу йому на розгляд. По-американськи.
— Хто він?
— Бернар Левель. Іншого в нас, якщо чесно, й немає... Перериваємо також кримінальні архіви. Шукаємо вбивства, які хоч трохи нагадували б цю справу. Але я в це не вірю. Це щось геть новеньке.
Жанна уявляла, як занурилася б у таке розслідування. Вона переривала б документи. Заглибилася б у вирізки з преси. Прикріпила б знімки з місця злочину на дошку в своєму кабінеті. Жанна опустила очі. Сама того не усвідомлюючи, вона м’яла в руках окраєць хліба, розкришуючи його на дрібні шматочки. Попри кондиціонер, вона вся змокла.
Тен розреготався. Жанна здригнулася.
— Що тебе так насмішило?
— Знаєш Ланґлебе, судмедексперта?
— Ні.
— Суперінтелектуал. Щоразу видає таке, що хоч стій хоч падай.
Жанна облишила свої крихти й зосередилася на словах Тена. Вона боялася, що в неї буде панічна атака. Як у часи депресії. Коли вона виходила з тунелів, залишивши авто прямо на дорозі. Або коли проводила обідні перерви, ридаючи в туалеті ресторану.
— На місці злочину Ланґлебе кличе мене до себе. Я чекаю на якусь сенсацію. На деталь, яка все пояснить, просто як у фільмах. А він мені каже стиха: «Людина — це линва, напнута між звіром і надлюдиною». Я йому: «Що?» А він — далі: «Линва над прірвою».
— Це Ніцше. «Так казав Заратустра».
— Ага, він теж так сказав. Але хто читав Ніцше, окрім цього придурка? — Тен додав з усмішкою: — І тебе, звичайно.
Жанна всміхнулася йому у відповідь. Тривога минала.
— Треба було відповісти йому: «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета»[7]. Так там далі йде. Але згодна, що в цьому розслідуванні Ніцше не дуже помічний.
— Мені подобається, коли ти так робиш.
— Як?
— Коли потираєш потилицю, запустивши пальці у волосся.
Жанна зашарілася. Тен роззирнувся, наче хтось міг їх підслухати, а тоді нахилився до неї.
— Може, заплануємо вечерю на двох?
— Зі свічками й шампанським?
— А чому б ні?
Принесли страви. Вирізку Россіні для Тена. Карпачо з тунця для Жанни. Вона відсунула від себе тарілку.