— Подобається?
Жанна підскочила. Поруч із нею стояв Ніколас.
— Намагаюся набратися сил.
— Ти ж знаєш, що ми зробимо цієї ночі? Знаєш, що це означає для індіанця?
Жанна знизала плечима. Майже роздратовано. Чоловік сприйняв цей жест за зневагу. Ладино був цього вечора в маянському настрої.
— Ти читала «Тентен і храм сонця»?
— Колись давно.
— Інки хочуть принести в жертву богам Тентена і його друзів. Але Тентен прочитав у газеті, що цього дня має бути затемнення. Він просить, щоб їх стратили в точний час і вдає, що звертається до сонця, а те різко зникає. Нажахані індіанці звільняють героїв.
— І що?
— В «Апокаліпсисі», недавньому фільмі, Мел Ґібсон знову порушує це питання. Ті самі наївні індіанці, нажахані сонячним затемненням...
Жанна схрестила руки на грудях і перейшла на «ти»:
— До чого ти ведеш?
— Усе це має реальне підґрунтя. Цей факт загубився в колоніальній історії, але про нього розповів один Гватемальський письменник, Авґусто Монтерросо. Його оповідання називається «Затемнення».
Жінка зітхнула. Вона зрозуміла, що не уникне цього.
— Воно про місіонера XVI століття, Бартоломе Аррасолу. Мая взяли його в полон і збираються стратити. Тоді чоловік пригадує, що має відбутися сонячне затемнення. Він трохи говорить місцевою мовою. Він погрожує індіанцям, що змусить сонце потемніти, якщо його не відпустять. Індіанці недовірливо спостерігають за ним. Скликають нараду. Місіонер, досі зв’язаний, спокійно чекає, поки його звільнять. Він упевнений у собі. У своїй вищості. У своїй культурі та пращурах. Через кілька годин його безживне тіло з вирваним серцем спочиває під чорним світилом, а індіанці повільно, невиразним тоном перераховують список усіх затемнень, які маянські астрономи передбачили на майбутні століття.
Тиша. У цій залі не було навіть жодного комара: всі вони полетіли деінде, в долини, шукати благодатного тепла тропіків.
— Не розумію, в чому мораль.
Ніколас нахилився до неї. Чорні очі. Вузьке біле обличчя. Лисий череп. Орлиний ніс і тонкі губи. Тепер Жанна впізнавала під західним нальотом індіанські риси. Це обличчя ніби висікли з вапняку, з якого будували піраміди його предки.
— Мораль, — сказав він шиплячим голосом, — у тому, що ви дарма приймаєте нас за дурнів. У VI столітті наші календарі були такі ж точні, як у вас зараз. Одного дня влада в нашій державі перейде до рук індіанців. Як у Болівії. А потім, трохи пізніше, вам доведеться відповісти перед нашими богами за свої злочини. У Пополь-Вух написано: «Наш народ ніколи не буде знищено. Його доля тріумфуватиме над чорними днями...»
Тож Ніколас був чистим мая. Попри прикид лижника і світлу шкіру. Попри його расистські міркування. Він злився на свій народ за те, що він підкорений, забобонний, пасивний. Він постійно кипів від гніву...
Раптом Жанні здалося, що сама ніч була індіанкою.
І тремтіла від глухої холодної злості.
Що Жанна знайде на її краю?
56
Кладовище Сололи розташовувалось у горішній частині містечка, високо над озером. Жанна ніколи не бачила такого місця. Усі могили були розфарбовані в яскраві кольори. Склепи нагадували пістряві кабінки для перевдягання, як на пляжах Довіля. У стінах стояли урни з кремованими тілами — такі самі барвисті плями, фарбовані квадратні плити, пластикові квіти. Справжній феєрверк.
Ансель, «нефритовий чоловік», ішов упевненою ходою, тримаючи перед собою величезний ліхтар та освітлюючи алейку його променем. На плечі він ніс лопату й заступ. Уже з того, як він їх тримав, у ньому можна було впізнати знавця ексгумацій та розкопок. За ним обачними кроками йшов Ніколас. Жанна вже віддала йому годинник.
— Це тут.
Вони дійшли до краю цвинтаря. Земля раптово закінчувалася прірвою. Залите місячним сяйвом озеро перед ними нагадувало величезну алюмінієву термоковдру. Поза тим над запаморочливим кратером, що дав життя світу мая, чували щільні тіні вулканів. Жанна зрозуміла, що її так захоплювало: це видовище містило в собі цілу вічність. Тут не було жодної брижі на озері, жодної соснової голочки, жодного подуву вітру, які змінилися б із незапам’ятних часів...
— Треба спуститися.
Скеля закінчувалася крутим урвищем. Унизу виднілася земля, вкрита сміттям, сухими деревами, непролазними чагарниками.
— Робержа поховали там? — запитала Жанна.
— Я ж вам казав: індіанці ніколи не дозволили б поховати його разом з їхніми.
Їй стало шкода отця Робержа, проклятого серед проклятих, святу людину, яка скінчила на звалищі. Жанна рефлекторно здійняла очі до зірок, яскравих, наче дірки від булавки на чорному небі. Трохи нижче праворуч, на рівні пагорба, сяяли інші зірки. Мерехтливі світлячки. Або ж смолоскипи поміж сосен і кипарисів.
— Що це?
— Хлопці з Сантьяґо-Атітлана, — відповів Ансель. — Цутухілі. Прийшли з іншого берега озера навертати панахачельських какчикелів.
— Навертати в що?
— У культ Машимона.
— Хто такий «Маа-ші-моо»? — поцікавилася Жанна, імітуючи вимову Анселя.
Злодюжка всміхнувся в темряві.
— Чорний бог. Чувак, натхнений Юдою, зрадником, який відправив Ісуса на хрест. На ньому їздять, як на віслюку, а довкола нього завжди крутиться з дюжину кралечок, і він весь час їх порає. Носить ковбойський капелюх і хустину на грудях та курить сигару. Під час Страсного тижня його носять вулицями разом із католицькими святими. Це наш покровитель родючості. Такий собі демон, що зринув із парової лазні. Сексуальна енергія, життєва сила, плодючість землі — ось про що його молять.
Жанна так само дивилася на вогні в лісі.
— А цієї ночі вони його вшановують?
— Кожної ночі, chiquita. Ахкуни — шамани — розводять багаття. Палять копал. Підливають «агуардьєнте»[64]. Підкидають тютюну. Від Машимона повністю залежать врожаї та народження в Сантьяґо-Атітлані. Його можна помітити навіть на барельєфах у церквах, між Богородицею і святим Петром. Ну, спускаємося чи як?
Команда рушила. Їм треба було обійти крайні могили та злізти схилом до звалища. Жанна, хоч і була в конверсах, викручувала ноги, продираючись через чагарники. Черпала сили в ірреальності моменту. Кварцове світло. Незворушне озеро. Вогні, розведені для Юди в ковбойському капелюсі...
Опинившись унизу, вони пройшли кладкою через канавку з мутною водою, а тоді ступили просто в нечистоти.
— Це трохи далі, ліворуч.
Вони переступали через огризки брудного паперу, порвані коробки, органічні відходи. Йшли по косій, крокуючи якомога ширше, так, ніби перетинали болото. Навколо сильно смерділо. Сміття. Гнилі фрукти. Падло...
— Майже прийшли.
Жанна стискала зуби. Колючки подерли їй джинси та щиколотки. Вони дійшли до трав’янистого виступу, захищеного кронами дерев, що росли нижче. Могила була там. Насправді — купа каменюк, захищених від сміття поясом бур’янів. Каміння було чорне й матове. Уламки лави.
Ансель видерся на горбочок, над яким нависав схил гори. Простягнув руку Жанні, і вона піднялася за ним. Ніколасу ніхто не допомагав, але за мить він уже стояв біля них. Хвилина мовчання. На краю цього кам’яного ложа стирчала плита з піщанику з написом:
PIERRE ROBERGE
b. MARCH, 18,1922, IN MONS, BELGIUM d. OCTOBER, 24,1982, IN PANAJACHEL, GUATEMALA
Чому англійською? Найважливішою була епітафія, висічена нижче:
ACHERONTA MOVEBO
Латинська сентенція щось нагадувала Жанні, але вона не могла її перекласти.
— Це латина, — виплюнув Ансель. — Це він попросив мене написати таке на його могилі.