— Хоакім... — прошепотіла Жанна.
Вона зібрала всю свою волю в кулак і змусила себе роздивитись обличчя. Скуйовджене чорне волосся ніколи не бачило гребінця чи ножиць. Під цією копицею можна було помітити обрис, як у джунглях трапляється на коротку мить помітити хижака. Обличчя семи- чи восьмилітнього хлопчика було кістляве, як у сторічного діда. З-за скривлених, вишкірених губів прозирали зуби. Ця паща, налита хижою, звірячою силою, свідчила про ту саму жорстокість, що й очі...
Чорні рухливі зіниці, втомлені, але насторожені. У них боролися страх і агресія. Ці очі не дивилися в камеру. Вони тікали від чужого погляду. Вони нажахано споглядали власну жорстокість. Убивче божевілля, що кружляло, пульсувало, волало в його голові...
Дика дитина...
Дитина лісу. Людська істота, яка не отримала вигід людського виховання... Створіння, повністю підвладне жорстокості природи.
Це первісне насильство зосередилося в руках дитини. Гачкуваті, кігтисті, вони були невмілі, але вже потерті. А головне, вони були перевернуті... Обернені долонями до тіла.
Жанна глянула на зворотний бік світлини й прочитала: «Кампо-Алеґре, Формоса, 23 червня 1981 року».
Вона поклала світлину на ліжко й повернулася до блокнота. Помилувалася акуратним почерком П’єра Робержа. Це було не письмо гнаного демоном чи охопленого панікою священника. А рука людини, яку вже нічим не здивуєш, яка хоче з точністю записати все, що бачила.
Гортаючи сторінки, Жанна виявила приємний сюрприз: щоденник був написаний французькою.
Вона всілася на ліжку, спиною до стінки.
Підтягла до себе ноги й поклала підборіддя на коліно.
І занурилася в читання.
58
12 травня 1982 року, місія Сан-Авґусто, Панахачель, Гватемала
Приїхали вчора. Вночі. Як злодії. Наша слава біжить поперед нас. Я відчуваю недовіру, що нас оточує. Нас ненадовго прийняли в Антиґуа мої брати з ордену Святого Ігнатія. Схоже, вони поспішали спровадити нас. Нічого. Я не намагався ні виправдатись, ні пояснити, чому зі мною Хуан. Поки що все, чого я хочу, — це забути аргентинський кошмар. Ми поїхали до Панахачеля джипом. Місія Сан-Авґусто базується за кілька кілометрів від містечка.
Дорогою до озера Атітлан бачили сцену, яка добре дає зрозуміти, що на нас чекає. Солдати вирішили продемонструвати «приклад» селянам. Вони виставили на узбіччі з десяток в’язнів, голих, скривавлених, із набряклими обличчями. Деякі були поголені. Їм розрізали скальп і знову натягнули на череп. Інші не мали вух, нігтів та підошов. У жінок були відрізані груди. Деякі інші не мали ран, але були роздуті, наче міхури. Напевно, їм ввели якусь місцеву отруту. Кати носили особливу форму. Тут їх називають «кайбілес», що з індіанської мови перекладається як «тигри». Вони розповіли журналістам про кожне поранення, якого завдали. Наче вчителі в початковій школі. Попередили, що це чекає на всіх «subversivos»[67]. Наприкінці вони облили в’язнів бензином і підпалили їх. Жертви наче різко прокинулись, почали волати, корчитися, метушитись у вогні. Іншим селянам погрожували рушницями, тож вони не ворухнулися, безсильні, вони, мабуть, навіть не розмовляли іспанською...
Це моторошне видовище зачарувало Хуана. Я ж помолився. Й оцінив іронію ситуації. Після Аргентини ця країна просто ще одна клоака жорстокості й насильства. Але яке місце підійшло б нам із Хуаном краще?
17 травня 1982 року, Сан-Авґусто
Оцінив масштаби роботи. Неосяжні. Але справи починають рухатися. Як керівник місії, я поки що маю наглядати за поточними проектами. Катехізис. Загальна освіта. Лікування. Місцеве радіо...
Тутешнє насильство мене не шокує. Та репресії тут іще гірші, ніж у Кампо-Алеґре. Солдати спершу стріляють, а потім питають. Їхні мотиви не політичні, а етнічні. Ними рухає безоглядний расизм відносно індіанців. «М’ясо на псячий корм», — ось як вони кажуть.
Я тут уже п’ять днів, і за цей час у місцевості довкола місії забрали чи вбили з десяток селян. Без очевидних причин. Люди знаходять на узбіччях шматки їхніх тіл, порубаних мачете. Я здогадуюся, що багато хто з cate-quistas[68], волонтерів, які допомагають нам у диспансері та сиротинці, належать до ПЗС (Повстанських збройних сил), але мені про це нічого не кажуть. Єдиний тутешній лікар, Гватемалець, мені не довіряє. Індіанці зневажають мене. Моє бельгійське походження та аргентинське минуле прирівнюють мене до північноамериканських місіонерів. У глибині душі я волію нічого не знати. Якщо мене арештують, то я нічого не зможу розповісти.
Поки що Хуан спокійний. Я поселив його в кімнатці поруч із моєю, у виділеному мені будинку. Дозволяю йому гуляти садом під наглядом соціального працівника. Я представив його як сироту, але всіх цікавить, які між нами зв’язки. Позашлюбна дитина. Коханець... Це неважливо. Тепер уже все неважливо.
Жанна прогорнула кілька сторінок. Вона якраз шукала інформації про той кошмар. Історію Хуана, або ж Хоакіма... Погортала ще. Роберж описував свої сутички з індіанцями та військовими. На середині червня натрапила на згадку про період, який її цікавив. Роберж обіцяв собі включити в цей самий щоденник нотатки про випадок Хуана, які він вів в Аргентині. Але поки що не мав на це часу.
Жанна гортала сторінку за сторінкою. Про Хуана все ще нічого або майже нічого. Роберж описував зникнення, що траплялися з великою частотою. Страти. Викрадення. Тортури. Калічення. Єзуїт не вдавався в деталі. Також він згадував регулярні випади солдатів у його бік. Обшуки в церкві, у диспансері, у його будинку...
Жанна гортала далі. Тижні. Місяці. Загальні ремарки про Хуана. «Добре поїв». «Спить нормально». «Акліматизується».
У вересні — нове випробування. Викрадення однієї з його catequistas. Жінку, Алайде, зґвалтували й піддали тортурам, після чого кинули в лісі на горі. Відкриті рани відразу загноїлися. Жертву буквально залишили гнити живцем. Солдати чатували, щоб їй ніхто не допоміг. Час від часу били її знову або мочилися в рот. Її страждання тривали тиждень. Потім її тіло залишили на поталу «zopilotes», місцевому виду стерв’ятників. Роберж перепробував усе, щоб її врятувати. Все марно.
Нарешті в жовтні 1982 року Роберж виділив час на опрацювання аргентинських нотаток. Жанні довелося зосередитися. Тепер ішлося не про 1982 рік, а про 1981-й. Помірний клімат озера Атітлан змінився духовкою аргентинського Нордесте. Містком слугував той самий військовий терор. Із тією відмінністю, що тут жертв звозили з усіх куточків Аргентини на однойменну з містечком військову базу, Кампо-Алеґре. І що все відбувалося за колючим дротом концтабору.
20 травня 1981 року, Кампо-Алеґре
Два дні тому одна жінка знайшла в околицях містечка дещо дивне. У лісі вона стикнулася зі зграєю мавп-ревунів — тут їх називають «monos aulladores negros» або «carayás», це найпоширеніший вид. Жінка збирала дрова неподалік від заплави, в місцевості, яку називають «лісом манів» або «лісом духів» («lа Selva de las Almas»). Мавп було зо два десятки, вони чіплялися за гілки, ховаючись у листі. Зазвичай вони ревуть, щоб відлякати чужинців, але якщо це не допомагає, тікають. Того дня вони не зрушили з місця — кричали, метушилися, дивилися на жінку недобрим поглядом.
Індіанка, озброєна палицею, не дала себе залякати. Молотячи нею довкола себе, вона змусила їх утекти. Тоді підійшла до дерева, яке захищали мавпи. Біля його підніжжя сиділа інша мавпочка. Чорна. Незграбна. Вона стогнала, неспроможна вилізти стовбуром нагору.
Жінка придивилася краще й остовпіла. Це була дитина, до чийого тіла поналипало листя, кора, шерсть. У неї була поранена нога, що заважало їй рухатись. Жінка пішла по допомогу. За годину чоловіки відігнали мавп, які повернулися до дерева, й забрали напівпритомну дитину. З того, що мені розповіли, — хлопчика засунули в мішок — я не сумніваюся, що вони діяли грубо.