Жанна згадала сеанс гіпнозу у Феро. «Ліс кусає тебе»...
— Як ви уявляєте собі його життя з мавпами?
— Жорстке життя. Постійні невдачі.
— Чого я не можу зрозуміти, то це те, що Хуан набагато більший за мавп...
— Це дає нам указівку на вік, у якому мавпи прийняли його в сім’ю. На мою думку, тоді він був меншим. Точно нижчим за один метр. Скільки йому могло бути років? Чотири, п’ять? Потім, коли він виріс, клан, вочевидь, його вигнав. Фізична несхожість і незграбність природно виключали його з групи.
Жанна уявила собі пекельне життя дитини. Вона відчувала шурхіт листя, тріск гілок, хрипкий рик — чистісінькі сенсорні галюцинації. Вона вдихала сморід тварин... Боялася їхніх ударів, їхніх укусів... Вона була Хуаном...
— Моя черга поставити вам кілька запитань.
— Слухаю вас.
— Коли Хуан відчуває, що за ним стежать, як він реагує?
— Починає нервуватися. Кидається в усі боки.
— Він повертається до вас спиною?
— Так. Але продовжує озиратися.
— Типова поведінка для «carayas». Він б’є по стінах, щоб відлякати тих, хто до нього наближається?
— Ні.
— Показує сідниці на знак покори?
— Покора йому не притаманна.
— Він не обов’язково перейняв усі поведінкові риси ревунів.
— Думаєте, його когнітивні здібності можуть відновитися?
— Я етолог, а не психолог.
— Мені здається, що Хуан демонструє ознаки аутизму. Чи могло життя в лісі зупинити його ментальний розвиток? Викликати якусь регресію?
— Щоб зрозуміти, чи є в нього шанс повернутися до людського життя, слід дізнатися про його походження. У якому віці він покинув наш світ... Ви шукали родичів в околицях?
— Ще ні.
— Особисто я думаю, що його покинули. Хуан — небажана дитина. Дитина, яку ніколи не любили.
— Звідки таке переконання?
— Тому що викохана, вигодувана батьками дитина ніколи не вижила б у лісі. Витривалість Хуана свідчить про нелегке життя навіть серед людей. Проведіть розслідування.
Я майже впевнений, що ви знайдете сліди жахливих подій. Щось пов’язане з сімейним насильством...
Жанна зупинилась. Рядки стрибали в неї перед очима. Власне, запис розмови закінчився. Жінка подивилася на годинник — «Swatch», який валявся в неї в сумці і який вона начепила на зап’ястя замість «Cartier».
П’ята ранку.
Жанна дивувалася, що від Ніколаса нічого не чути. Невже його так нажахала нічна пригода? Вона сподівалася, що чоловік не повернувся до Антиґуа «її» машиною... Вирішила піти освіжитись у ванній, заварити ще чаю й продовжити читати.
За секунду вона вже глибоко спала.
60
Жанна прокинулася, підскочивши на ліжку, а в її голові лунав жахливий крик мавпи-ревуна. Вона встала й зрозуміла, що звук видавав її мобільний, який лежав біля подушки.
— Алло?
— Райшенбах. Я тебе розбудив?
— Так. Ні.
Вона відчувала, як серце калатає в грудях. Але не вискакуючи, а, навпаки, пробиваючись усередину. Наче воно намагалося втиснутися глибше в грудну клітину. У її сон приходив Хоакім. Його крики. Його руки. Його очі, які бачать у темряві...
— Чого ти хочеш?
— Окей, — засміявся флік. — Я тебе розбудив. У мене є новини про посилку «Fedex». Тебе це цікавить?
Жанна схопила простирадло й витерла лице. Спітніле попри холод. Світало. Її оточували знайомі речі. Телевізор. Крісло. Дерев’яна обшивка стін... На думку спав іспанський відповідник «кошмару» — «pesadilla»: милозвучність пом’якшувала його силу, приховану загрозу...
— Слухаю тебе. Ти знаєш, що було в посилці?
— Череп.
— Що?
— Муляж черепа.
Жанна намагалася поєднати окремі елементи, факти, слова. Суцільне безглуздя.
— Розкажи про це більше.
— А більше я нічого й не знаю. Ми поговорили з чуваком з інституту, який бачив, як де Альмейда запаковував цю фігню. От і все. Схоже, антропологу було важливо відправити цей муляж Франчесці Терсії. Навіщо — невідомо. Нібито це було пов’язано з розкопками, які він вів на північному сході Аргентини. Але він нікому про це не розповідав. Єдина людина, яка могла б нам допомогти, — це тип на ім’я... — флік порився в записах, — Даніель Таєб. Директор палеоантропологічної лабораторії в Тукумані. Але він зараз готує виставку і не буває на роботі.
— Ти більше нічого не знаєш про цей череп?
— Nada. Чувак, із яким ми говорили, думає, що то був дитячий череп. Із деформаціями.
— Якими?
— Поняття не маю. Я нічо не зрозумів. Той хлопець із моєї групи — бразилець і не дуже добре розмовляє іспанською...
Жанна думала про Хуана-Хоакіма. Це був його череп? Ні. Хлопчик потрапив до Гватемали після Аргентини. Може, потім повернувся до Нордесте? І там помер? Ні. Хоакім був живий. Хоакім убивав у Парижі та Манаґуа.
— Дай мені номер інституту, — сказала жінка.
— Попереджаю тебе, вони не...
— Я розмовляю іспанською. Знаю цю справу як свої п’ять пальців. Давай номер!
Райшенбах послухався. Жанна записала цифри. У її мозку вибухали запитання. Звідки саме взявся цей череп? Навіщо відправляти його Франчесці? Жанна пам’ятала, що скульптори з майстерні Ізабель Вйоті відтворювали обличчя за викопаними черепами. Чи використовувала Франческа той самий метод у своїй творчості? Яке обличчя відтворила? Що за сцену зобразила, спираючись на той муляж?
— У тебе є ще якась інформація?
— Я покопав на Хорхе де Альмейду. Складно прошарити, над чим саме він працював. Він був маргіналом у власній лабораторії. І, схоже, захопився якимись химерами...
— Якими химерами?
— Я не зрозумів. Ще я дістав його фотографію, як ти й просила.
— Можеш відправити мені її мейлом?
— Без проблем. А в тебе як успіхи?
Жанна не захотіла розповідати. Забагато подій. Забагато розходжень. Забагато божевілля... Вона ухилилася від відповіді кількома загальними фразами й пообіцяла передзвонити. Райшенбах не став наполягати.
Знову чай. Жанна абсолютно втратила відчуття часу. Лише сірий день, що розливався номером, наче рукав річки... Вона знову подумала про хворобу, виявлену Едуардо Мансареною. Хуан був заражений? Чи навпаки? Стояв біля джерел недуги? Чи існував зв’язок між нею та деформаціями черепа?
Жанна стала перед французьким вікном із чашкою в руці. Треба відкласти всі запитання. Дочитати щоденник Робержа. А потім? Вона подивилася на парк біля готелю. Безладна рослинність. Шквали пальмового листя, відірваних гілок... Смуток дощу...
Смуток, який потягнув за собою іншу скорботу, — тепер Жанна не сумнівалася. Це переконання закарбувалося в її голові. Антуан Феро помер. Як Едуардо Мансарена. Як три паризькі жертви.
Феро захотів уступити в гонитву за батьком і сином, а натомість стикнувся зі Злим Духом.
Жанна занурилась у читання.
Треба було дізнатись історію Хуана-Хоакіма до кінця.
Можливо, істина ховалася наприкінці цього щоденника.
61
28 червня 1981 року
Жодного прогресу. Хоч би що там стверджував Карлос Естевес, моє перше враження підтверджується: аутизм.
Я замовив поштою різні праці. Зокрема мемуари Жана-Марі Ґаспара Ітара, лікаря, який узяв під свою опіку дикого хлопчика з Аверону. Я не можу відмовитися від думки, що Хуан устиг зазнати впливу людського виховання. Тому вирішив провести тест із дзеркалом. Хуан не здивувався своєму відображенню. А головне, усвідомив, що це таке. Схоже, воно здалося йому кумедним.
31 червня 1981 року
Нові тести, нові вправи. Мені вдається навчати його прямоходіння, хоч і дуже повільно. Він ступає кілька кроків на ногах, тоді повертається у свою улюблену позу: на чотирьох кінцівках, з вигнутою спиною, з руками, оберненими до тіла. Як писав святий Павло: «Любов довготерпить»[70]...