Тікати. Їхати з місії. Врятувати Хуана. Тут постійно наростає атмосфера ненависті. Боюся, що місцеві вирішать лінчувати дитину, яку тут уважають «одержимою»... Я стою перед дилемою: щоб спробувати врятувати Хоакіма, чиї вчинки чимраз жорстокіші, я мушу покинути дітлахів із сиротинця, хворих у диспансері, всіх цих невинних істот. Але хіба не в цьому сенс нашої місії? Я повторюю собі слова Ісуса: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння»[73].
63
Жанна відклала читання. У неї тремтіли руки. Замало фактів, щоб з’єднати кожну деталь цього щоденника, минуле, з фактами її розслідування, сьогоденням. Але деякі очевидні паралелі волали з-поміж рядків. Історія Хуана, попри всі провали та білі плями, давала чудову передісторію до вбивств, які залили кров’ю французьку столицю...
Одинадцята ранку. Набурмосений день досі тонув у тьмяному акваріумному світлі. Тим ліпше. Жанна повернулася до щоденника. Прогорнула кілька сторінок, на яких Роберж викладав деталі своєї поїздки до Гватемали. Тоді записи продовжувалися з того місця, де зупинилися, — жовтень 1982 року, місія Сан-Авґусто, Панахачель, Гватемала.
День трагедії.
Вранці 18 жовтня 1982 року Хуан зник. Його знайшли наступного дня в подертому одязі, у стані повної німоти. «Майже такому ж, як і на початку», — пише священник у розпачі.
Потім у напівзгорілому сараї знайшли поїдене тіло молодої індіанки. Убивця намагався замести сліди у вогні...
Канібалізм. Піроманія. П’єр Роберж анітрохи не сумнівався в тому, хто злочинець. Як і в тому, чим усе скінчиться: Хуана, який і тут зажив слави «диявольської дитини», швидко звинуватять. Арештують. Ув’язнять. Або стратять. Роберж не хотів такого фіналу. «Я знаю, що мені лишається робити», — писав він насамкінець 22 жовтня.
Єзуїт зізнався в убивстві та зв’язався з полковником Пеллеґріні, щоб той забрав хлопця з Атітлана. Певним чином це означало перемогу зла. Робержу не лише не вдалося зцілити Хуана, а й довелося доручити його кривавому кату. З очевидних причин: відтепер Хуану-Хоакіму був потрібен захист від правосуддя. Його кар’єра вбивці тільки починалася. А його прийомний батько в Аргентині міг забезпечити йому імунітет від закону.
План Робержа провалився. Ніхто йому не повірив. Його арешт відбувся за особливого збігу обставин: ладино мусили пригальмувати з релігійними переслідуваннями, інакше втратили б міжнародну підтримку. Священник опинився на волі. У відчаї він вирішив накласти на себе руки й забрати свої таємниці в могилу. Тим часом йому вдалось особисто передати Хуана Альфонсо Паліну.
Тепер Жанна зрозуміла: старим іспанцем у кабінеті Антуана Феро був адмірал-кат. «У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили». Він мав на увазі всиновлення військовими дітей їхніх жертв.
Перед самогубством єзуїт хотів завершити свою сповідь. Упродовж тижнів і місяців, збираючи підказки, чоловік зрозумів загадку Хуанової долі.
Божевільну загадку.
24 жовтня 1982 року, Сан-Авґусто
Настав час мені завершити історію Хуана. Записати його таємницю чорним по білому. Я перечитав свої аргентинські нотатки і зрозумів, що був дуже наївним. Якщо зібрати докупи всі запитання про його життя, що накопичилися за цей час, вимальовується одна-єдина відповідь.
Звідки взялися жорстокість, кровожерливість, лють Хуана? Ця жага до людського м’яса? Ці ритуали, які він точно відтворює, ніби вже їх бачив? Цей дивний алфавіт, що нагадує якусь первісну мову?
Це не аутизм і не загадковий вірус. ЦЕ НАВЧАННЯ. Виховання, яке йому прищепили в джунглях. Культура, що походить не від прийомних батьків і не від мавп-ревунів.
У лісі Хуан натрапив не на вірус.
Він натрапив на якийсь народ.
Неможливо далі розвинути цю гіпотезу. Який клан міг прищепити йому такі традиції? Якесь примітивне плем’я? Ніхто ніколи не розповідав мені про інші народності в районі Кампо-Алеґре, окрім тоба, пілаґа та вічі. А вони вже давно ведуть таке саме життя, як і інші аргентинські селяни.
Тоді хто? ЩО? Чому я ніколи не чув про таких істот? Якщо вони існують, чому нікому з місцевих вони ніколи не траплялися? Одне безсумнівно: від самого прибуття до місії Хуан малює тих варварів. Ці чорні риски, схожі водночас на людські силуети та знаки таємної мови.
«Ліс кусає тебе» — ось у чім послання.
Ліс ховає дикий народ — напівлюдей, напівзвірів.
Певним чином я шкодую, що поїхав із Кампо-Алеґре й не можу вирушити на пошуки. Піти слідами Хуана до «lа Selva de las Almas». Але вже пізно. Для мене. Для Хуана.
Я мушу залишити хлопчика сам на сам зі своєю долею. Я молюся, щоб адмірал захистив його і щоб його душа все-таки повернулася на праведний шлях... Що ж до мене...
Як каже Яків Господу в книзі Буття: «Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти!»[74]
Жанна знову зупинилася. Цілковито приголомшена. Здогад П’єра Робержа одним махом розв’язував більшість загадок її власного розслідування.
Примітивне плем’я...
Клан, зроджений з пітьми...
Це і був спільний мотив для вбивств Хуана-Хоакіма... КРОВ...
ЧЕРЕП...
Народ, наділений нелюдськими фізичними рисами. Полудень.
Надворі знову почався дощ, який топив увесь світ у сірому болоті. Перевірити. Упевнитись. Переконатись. Жанна дістала мобільний і набрала номер Бернара Павуа.
Чотири гудки, тоді — незворушний голос Будди.
— Ви ще в лабораторії? — запитала Жанна без преамбул.
— Так.
— Минулого разу, коли я вам дзвонила, я промахнулася. Зразок крові, отриманий Неллі, не містив вірусів, мікробів чи паразитів.
— Ця гіпотеза не трималася купи.
— Манаґуанець відправив її Неллі для встановлення каріотипу. Це ж можливо зробити, маючи краплину крові?
— Так. Що мав виявити каріотип?
— Якусь аномалію.
— Якого роду?
— Новий набір хромосом. Або ж дуже давній. Відмінний від людського.
— Не розумію.
— Під час нашої другої зустрічі ви говорили, що в каріотипі неандертальців було 48 хромосом.
— Так, судячи з того, що я читав, але я не спеціаліст.
— Я думаю про такі аномалії.
— Це маячня.
— Пошукаймо краще реальних доказів аналізу, який проводила Неллі. Вирощування клітин in vitro реєструється в комп’ютері, ні?
— Ні. Зберігається лише наступний етап — знімок метафази. Для цього треба завести досьє та прикріпити до нього унікальний номер. Із десяти цифр. Його неможливо стерти.
— Отже, ви можете знайти сліди цих маніпуляцій у цифровій пам’яті центрального вузла?
— Можу знайти тільки список номерів.
— Але в номері міститься дата проведення аналізу.
— Так, дата. І точний час використання програми.
— Неллі отримала зразок 31 травня. Припустимо, що вона почала вирощувати клітини того ж вечора. Скільки днів це тривало б?
— Із кров’ю все проходить швидше, ніж з амніотичною рідиною. Три дні.
— Отже, ввечері 3 червня Неллі повертається до своєї пробірки. І користується комп’ютером.
— Ні. Перед метафазою треба відрахувати ще 24 години роботи.
— Що приводить нас до 4 червня. Того вечора Неллі завела досьє. Зареєструвала зразок під унікальним номером. Сфотографувала хромосоми. Ми могли б пошукати дані з того вечора? Дані, які не відповідали б жодному імені пацієнта? І жодному знімку? На мою думку, Неллі роздрукувала фотографію й стерла зображення.
Жанна почула клацання клавіатури.
— Знайшов номер, — буркнув Павуа за кілька секунд. — Програму використовували о 1:24 ночі. Отже, 5 червня. Але більше нічого немає. Ні імені, ні знімка. Все стерто. Окрім номера, бо це неможливо.
74
Роберж плутає джерело цитати. Насправді це рядки з псалма 139. Шеол — у давньоєврейській мові символічне місце, світ мертвих (пор. з давньогрецьким гадесом).