— Неллі зберегла тільки знімок. І загинула через нього.
— Звідки ви знаєте?
— 5 червня — це дата її смерті, близько третьої ночі. Вбивця застав Неллі на роботі, вбив її та забрав досьє.
Мовчанка. Тоді Павуа запитав:
— Що саме мав показати цей каріотип?
— Кажу ж вам, він належить іншому виду людей.
— Це нісенітниця.
— Неллі загинула через цю нісенітницю.
— Чому вона нічого мені не розповіла?
— Бо знала, що ви відповісте. І чекала на конкретні результати.
Цитогенетик нічого не сказав. Мабуть, шкодував, що його партнерка не цілком йому довіряла. Що не допоміг їй з дослідженням. Тоді, можливо, вона не загинула б від руки вбивці... У Жанни не було часу втішати його чи позбавляти ілюзій. Вона подякувала й поклала слухавку.
Тоді набрала аргентинський номер, який дав їй Райшенбах, — тукуманський агрономічний інститут. Даніеля Таєба, директора відділу палеонтологічних розкопок, на місці не було. Жанна залишила свої контакти й попросила, щоб він їй передзвонив. Без особливих надій.
Надворі й далі дощило. Джунглі немов збожеволіли від вітру. Але правда була ще божевільніша... Жанна мусила з кимось про це поговорити. Пояснити вголос те, що щойно зрозуміла.
Райшенбах.
Не встиг флік підняти слухавку, як Жанна вивалила на нього все одразу. Знайдення Хуана, дикої дитини, 1981 року в лісі духів. Його повернення до світу людей. Його навчання. Тоді розслідування, яке провів П’єр Роберж, щоб дізнатися про його історію.
І виявив ось що.
Дев’ятирічного Хуана виховали не мавпи-ревуни, а нащадки первісного племені, що не належить до жодної народності цієї провінції Аргентини.
— Тобі не здається, що це трохи занадто? — недовірливо перепитав флік.
— Цей інакший народ і є мотивом паризьких убивств.
— Та ти що!
— Хуан, дитина-вовк, став Хоакімом, тридцятип’ятирічним адвокатом, який мешкає в Парижі. На позір ніщо не відрізняє його від добропорядного парижанина, але в глибині його душі ховається дика дитина. Канібал, який захищає таємницю свого народу. Коли він дізнався, що ця таємниця під загрозою, то почав діяти.
Райшенбах мовчав. Жанна повела далі:
— Мансарена, директор «Plasma Іпс», заволодів зразком крові представника клану. Він відправив його Неллі Баржак, щоб вона визначила каріотип. Мансарена був одержимий праісторією — і корінням зла в людині. Неллі Баржак отримує зразок 31 травня. Провівши всі необхідні маніпуляції, вона отримала результат у ніч із 4 на 5 червня. Цієї самої ночі до неї приходить Хоакім. Убиває її та забирає зразок і результати аналізу.
— Звідки він дізнався, що Неллі працює над цим?
— Ще не знаю. На мою думку, Неллі була знайома з Хоакімом. Він веде кілька південноамериканських благодійних організацій. Вони спілкувалися. Неллі знала, що він з аргентинського Нордесте. Згадала про цю історію, хоч би й побіжно. І це коштувало їй життя.
— Ми перевіряли всі її дзвінки, всі мейли.
— Був інший канал зв’язку. Можливо, звичайна особиста зустріч. Хоакім зрозумів, що є небезпека. І прийшов поприбирати.
— Навіщо тоді він убив Маріон Кантело?
— Гадки не маю. Але між дітьми-аутистами з її закладу та Хоакімом існує зв’язок. Маріон теж загрожувала його таємниці, якось інакше. Я впевнена.
— А Франческа Терсія?
— З нею все ясно. Вона отримала від де Альмейди череп. Ці рештки, вочевидь, належать пращуру лісового племені. Пригадай: череп був із деформаціями. Мабуть, це і є мавпоподібні риси якогось дуже давнього виду гомінідів. Франсуа Тен усе це зрозумів.
— Просто геній, — скептично зауважив Райшенбах.
— Аж ніяк. Він просто побачив скульптуру.
— Яку скульптуру?
— Реконструкцію, яку Франческа Терсія зробила на основі черепа. Тут я помилялася. Я думала, що цей твір належав до особистої творчості мисткині. Насправді ж вона займалась антропологічною реконструкцією, відштовхуючись від черепа, який надіслав палеонтолог. У найкращих традиціях майстерні Вйоті. Вона працювала в себе вдома потай, бо йшлося про справжню сенсацію... Коли я намагалася врятувати Франсуа з вогню, то помітила статую — він украв її з лофта Франчески. Вона горіла, але я розгледіла схожого на мавпу чоловічка...
— Тут та сама заковика. Звідки Хоакім знав про роботу Франчески?
— Хоакім і Франческа були знайомі. Вони обоє з Аргентини.
— Аргентина велика.
— У Парижі не так і багато аргентинців.
Знову запала мовчанка. Райшенбах міркував.
— Отже, маємо три вбивства з канібалізмом, скоєні психом, який уважає себе первісною людиною. Навіженим, чий мотив зводиться до краплі крові й черепа?
— Не простої крові. І не простого черепа. Це докази існування племені, що походить від дуже давнього клану. Наприклад, череп має бути схожим на рештки протокроманьйонців, які знаходили на Близькому Сході та в Європі.
— Як ці?
Жанна скам’яніла. На її ліжко впав череп. Водночас голос пролунав за спиною. У її номері.
На секунду вона втупилася в череп із чорними очницями. Він був неприродно білим і виглядав пластиковим. Муляж.
— Жанно, ти там?
Вона не відповіла флікові. Поволі обернулася на голос.
— Жанно?
— Я передзвоню, — прошепотіла жінка.
На порозі стояв Антуан Феро.
Скуйовджений. Пошарпаний. Змоклий.
Але з цілком непоганим виглядом як на мерця.
64
Знову гроза.
Сутінь надворі розтинали блискавки, створюючи контрастну світлотінь, що на частку секунди змінювала все навколо. Негатив реальності...
Жанна не встигла розтулити рота, як Антуан Феро заговорив. Жінка миттю впізнала тембр із записів. Той шарм. Ласкавість. Доброзичливість. Їй уже давно не було так тепло.
Психіатр поставив свої запитання. Він цікавився, навіщо вона приїхала сюди, у Гватемалу. А перед цим — у Нікарагуа.
Отже, Феро все знав.
Все і водночас нічого.
Замість відповіді — провокація:
— Ви за мною стежите?
— Вам не здається, що ви переплутали ролі? — сказав він, усміхаючись.
— Я за вами не слідкувала.
— Звичайно. Я знаю, що ви шукаєте. Чого я не розумію, то це те, як ви могли вплутатися в це осине гніздо. Моє осине гніздо.
Скінчився час брехні, вдавання, лицемірства.
— Вип’ємо чайку внизу, що скажете? — запропонувала Жанна.
За кілька хвилин вони сиділи на заскленій веранді, слухаючи, як дощ плюскотить на поверхні басейну. Стискаючи чашку в руках, Жанна вирішила викласти повну версію історії. Її історії. Без обману та замовчувань. І розповіла все. Починаючи з прослуховування кабінету і закінчуючи викопуванням щоденника П’єра Робержа. Я сколихну пекло...
Тоді підсумувала: паризького вбивцю звати Хоакім Палін. Прийомний син Альфонсо Паліна, кровожерливого адмірала аргентинської диктатури. Він скоїв три вбивства в Парижі та одне в Манагуа, захищаючи свою таємницю — нащадків племені з незапам’ятних часів, що живуть в аргентинському лісі...
Понад годину Антуан Феро мовчки її слухав. Не торкаючись свого чаю. Схоже, його не шокувала новина про те, що його прослуховували — через банальні «справи сердечні», — і не налякала Жаннина рішучість. Вона ж, зі свого боку, впізнавала обличчя, яке так вразило її на виставці віденських художників. Витонченість, гармонія його рис, яка відповідала його голосу та його дбайливості. Але жінку й досі дивувала деяка м’якість його виразу. Вона не бачила в цьому обличчі волі, необхідної для такого розслідування.
— А ви? — нарешті запитала вона.
Психіатр заговорив. Спокійним, нейтральним тоном, ніби описував випадок одного з пацієнтів:
— Ми вели одне й те саме розслідування, Жанно. Я не такий талановитий і досвідчений, як ви. Але в мене є інформація, якої не було у вас. Яку відкрив мені сам батько. По-перше, їхні імена, Альфонсо та Хоакім Палін. Їхня аргентинська історія. Чи принаймні її частина. Я знав, що після трагедії в сім’ї Ґарсія Хоакім утік із бази Кампо-Алеґре та вижив у лісі — Палін ніколи не говорив про якийсь народ у лісі духів. На мою думку, він не в курсі. Натомість його заворожували злочинні нахили прийомного сина. Альфонсо Палін теж по-своєму серійний убивця.