Батько, син і Злий Дух.
— Інший факт — це те, що Хоакім збирався до Нікарагуа. Його батько знав, що він планує зустрітися там із чоловіком на ім’я Едуардо Мансарена.
— Коли ви зрозуміли, що Хоакім — злочинець?
— Спочатку було попередження батька, у п’ятницю. Потім, у неділю, перша стаття про вбивство Франчески в «Ле Журналь дю Діманш». Я зрозумів, що Альфонсо казав правду. Його син перейшов до дії. Я не міг із ним зв’язатися: він ніколи не давав мені своїх контактних даних. Я знайшов номер Мансарени в Манагуа. Але не зміг із ним поговорити. Тоді наважився на ризикованішу справу. Ввечері я пішов до Франчески Терсії. До її майстерні. Шукаючи зачіпок.
— О котрій годині?
— О десятій.
— Ви могли б перестріти там Франсуа Тена.
— Я лише знайшов той череп. У понеділок уранці я взяв квиток до Нікараґуа. Хотів особисто попередити Мансарену.
— Я зателефонувала в усі готелі в Манаґуа. Прізвище Феро ніде не спливло.
— Я обрав невеличкий пансіон. Назвав інше ім’я. З міркувань безпеки... Мене навіть не попросили показати паспорт. Платив готівкою.
— Як ви вели розслідування? Ви говорите іспанською?
— Не дуже добре. Я шукав Мансарену. Марно. Я не професійний детектив. Я також зв’язався з місцевими психіатрами. Ходив до спеціалізованих закладів. Шукав слідів підлітка, якого лікували від аутизму. Тоді я ще не знав, що Палін і Хоакім не з Нікараґуа.
— Як ви дізналися, що я в Манаґуа?
— Випадково. Я знав, що Хоакім одержимий кров’ю. Пофантазував, які місця могли б його зацікавити. До них входили банки крові. Саме тоді я й дізнався, що директором «Plasma Іпс» був не хто інший, як Едуардо Мансарена. У середу я туди пішов. Якраз тієї миті, коли з будівлі, з отетерілим виразом обличчя, виходили ви. Я подумав, що це галюцинація. На той момент ви були для мене лише симпатичною, трохи розгубленою дівчиною, яку я зустрів на виставці минулого тижня.
Жанна відзначила слова «симпатична» і «дівчина». Дбайливо склала їх до своєї скриньки зі скарбами. І миттю забула про «трохи розгублену».
— Я простежив за вами, — вів далі Феро. — Чекав біля вілли Мансарени. Бачив, як приїхала поліція, швидка. Як ви розмовляли з високою індіанкою. Я нічого не розумів. Пригадайте: ви збрехали мені щодо своєї професії. Представилися директоркою агентства з комунікацій.
Жанна стенула плечима.
— Не хотіла вас відлякати. Чоловіки більше любять стюардес, ніж високопосадовиць.
— Престиж форми... Ви ж носите суддівську мантію, правильно?
— Ні. Слідчі судді не беруть участі в слуханнях.
— Шкода.
Вони замовкли. Обоє здивовані, куди повернула їхня розмова. Вони фліртували в самому розпалі жахіть...
— А потім? — запитала Жанна, різко посерйознішавши.
— Знайшов інтернет-кафе. Пошукав на вас інформацію. Ви знаменитість у своїй галузі. Я зрозумів, що ви мною маніпулювали.
— Я не маніпулювала вами. Це збіг обставин.
— Ви з’явилися в моєму житті, — Феро клацнув пальцями, — ось так. І тут я дізнаюся, що ви — слідча суддя. Я подумав, що ви з першого ж вечора хотіли витягти з мене інформацію, скориставшись своїми чарами.
— Чарами?
— Не треба себе недооцінювати.
Знову цей грайливий тон...
— Що ви робили потім?
— У вечір убивства я загубив ваш слід. Наступного дня дізнався більше про Едуардо Мансарену. Це було просто: про нього писали всі газети. Тим часом я почитав французьку пресу та виявив, що Хоакім скоїв ще два вбивства в Парижі перед Франческою. Але в Манагуа я не мав жодних перспектив. У мене не було жодного сліду, жодної зачіпки, нічогісінько. А знайти Хоакіма та його батька в цьому місті було неможливо. Я зрозумів, що помилився. У мене не було ні засобів, ні навичок для їх пошуків.
— Чому ви поїхали до Гватемали? Слідкували за мною?
— Ні. Це ще одна випадковість. У четвер увечері я пішов до посольства Франції. Там познайомився з культурним аташе на ім’я Марк, який радо мені допоміг.
— Ми могли б перетнутися там.
— Саме так. У розмові він згадав одну француженку, яка щойно поїхала до Антиґуа. Вибачте, але та жінка, за його словами, мала трохи... істеричний вигляд. Я здогадався, що це ви... На світанку я полетів до Гватемали, до столиці. Винайняв авто та погнав в Антиґуа. Там обнишпорив усе місто. Воно не дуже велике. Нарешті помітив вас. Ви виходили з церкви Нуестра Сеньйора де ла Мерсед.
— Я мала істеричний вигляд?
Феро всміхнувся.
— Радше героїчний. Відтоді я не зводив із вас очей.
Психіатр замовк. Настав час обирати. Друзі чи вороги?
Союзники чи суперники?
У глибині душі Жанна торжествувала. Вона була не одна. Вона продовжить розслідування разом із наймилішим паризьким психіатром. Який до того ж не скупився на компліменти...
Силкуючись не видати свого настрою, жінка запитала крижаним суддівським тоном:
— Ваші висновки?
— Батько й син поїдуть далі. До Аргентини. Тут вони все прибрали в плані крові. Там поприбирають усе, що стосується черепа.
— Я згодна.
Жанна кивнула на сумку Феро. Муляж лежав там.
— Що ви знаєте про цей череп?
— У майстерні Франчески я знайшов контактні дані палеонтолога, який відправив його їй.
— Хорхе де Альмейди.
— З мобільного він не відповідав. Я зв’язався з його лабораторією в Тукумані. Зміг поговорити з асистентом директора лаби, Даніеля Таєба.
— Вам пощастило.
— Я дізнався, що де Альмейда здійснив кілька експедицій у ліс духів і щоразу привозив дивні знахідки. Досі не повернувся з останньої поїздки. Мій співрозмовник казав, що останніми місяцями він був дуже схвильований. Думав, що здійснив революційне відкриття.
— Цей череп?
— Так. Й інші викопні рештки.
— Чим ці кістки такі революційні?
— Вони належать архаїчним Homo sapiens sapiens. Цей череп вирізняється рисами, притаманними протокроманьйонцям: скошеним підборіддям, масивними надбрівними дугами, випнутими щелепами... Ці мавпячі риси доводять, що 300 000 років тому на американському континенті існувала «чернетка людини».
— Це неможливо, — заперечила Жанна, пригадуючи хронологічний виклад Ізабель Вйоті. — Homo sapiens sapiens прибули до Америки значно пізніше.
— Те ж саме сказав мені дослідник. Але є дещо божевільніше. Де Альмейда стверджував, що визначив справжній вік цих решток. Зокрема й черепа.
— І що?
— Йому немає й двадцяти років.
Жанна не зрозуміла. Чи радше не хотіла розуміти. Однак вона вже не одну годину передчувала це.
Антуан Феро підсумував, ставлячи жирну крапку:
— Ці протокроманьйонці досі існують, Жанно. Вони виживають у лісі духів.
III
Плем’я
65
Вона повернула головуй глянула в ілюмінатор. Крило літака хилилося до величезного міста, що прозирало крізь хмари, — Буенос-Айреса. В інший час Жанна залюбки насолодилася б цим видовищем на повну: під час своєї студентської пригоди вона закохалася в столицю Аргентини з першого погляду. Але зараз її відволікали інші думки. Її мозок захопила неймовірна гіпотеза, яка виникла наприкінці її перебування в Центральній Америці, — існування первісного племені в глибині лісу Нордесте просто у XXI столітті.
На це вказували всі ознаки. Навіть, можливо, докази... Але Жанна не могла прийняти таку можливість. Заважав здоровий глузд. У журналах і на телебаченні час від часу розповідали про цілковито відрізані від цивілізованого світу племена. Про аборигенів, які нібито ніколи не бачили «білої людини». В Амазонії. У Папуа-Новій Гвінеї. Але Жанна достатньо помандрувала, щоб знати, що такі відкриття тепер неможливі. Не в добу супутників. Вирубування лісів. Непомірного видобування копалин...